Категорія: Поради психолога

Як не заважати дитині рости щасливою й любити нас? Який слід залишають наші слова й справи в ії душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою, і ми ціл­ком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю особистості?

А мы все ставим правильный ответ, И не находим нужного вопроса…

Володимир Висоцький

Нерідко ми задумуємося: у чому коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал, бути щасливою.

Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє сказане з півслова. Ми, до­рослі, усе добре й очікуване часто сприймаємо як належне, а погане — як прикру випадковість, яку треба і можна виправити.

А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує хвилюватися й плакати, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: вихователі, родичі, сусі­ди? Коли вчителька танців натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, інших дітей відволікає сміхом і набридає усілякими витівками. А що робити з понурими, неконтак­тними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним бур­мотінням або вигуком, ховаючи від вас очі?

Дорослі замислюються над різними питан­нями, не ставлячи перед собою головного: «А чи люблю я свою дитину? Чи приймаю її? Якщо щиро хочу їй допомогти, то як саме?».

У багатьох випадках причиною сумнівів до- рослих/Гхніх непорозумінь, а то й чвар із дітьми, може бути відстань. Ця відстань між дорослим і дитиною буває такою великою, що розуміння одне одного, теплота у стосунках, взаємна до­віра і любов стають майже неможливими. До чого ж дорослому треба прагнути і що робити?

Перш за все — вчитися бачити, відчува­ти, чути свою дитину.

Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайду­жого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри, і почалося живе спілкування.

Не секрет, мало в кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не на­кричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпроміс­ними, а то й просто нервовими й безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.

А це інше — зрозуміти, дослухатися, ви­бачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. Дитина дуже потребує, аби її ви­слухали, уважно, без упереджень, поспівчува­ли й порадили їй з позиції не так старшої, як люблячої людини, підказали, як поставитися до тієї чи іншої події, що вчинити, як пережити болісну ситуацію.

А ще — ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, взяти на руки — дати від­чути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо, якщо їй важко, нестерпно, само­тньо, хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів.

У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і мало­літніх злочинців буквально силою «відігріва­ли», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків!

Звісно, діти не можуть обійтися без суворос­ті та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку…

Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо ля­гає раніше, навіть якщо заснула вже… Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч… Розпові­сти дурницю якусь, так, як маленькій… Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована гли­боко, ще з материнських часів, ось тут коріння…

Щеня вона не зігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а дотик, тепло без усяких слів…

Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень підходити до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все погане дуже швидко розчи­ниться, стане на свої місця…

Але ти повинен почати, ти — адже ти її при­чина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитин­ства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки…».

На хвилинку у своє дитинство

Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину сьогодні, зараз, у цей пе­ріод життя, коли ти їй так потрібний. Ти — неви­мовно рідний, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше — той, кому потрібна дитина, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.

Спогад — це місток до порозуміння. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розу­мієте її, лише хвилину щодня згадуйте про себе в тому самому віці, у ситуації близькій, подібній, бодай у чомусь схожій. Зусилля не пропаде, марно знайдеться несподіване рішення…», — підказує Володимир Леві.

Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почут­тя у відповідь, уселяло бажання жити.

Не важко здогадатися, як через роки при­гадуватиме своє дитинство молода жінка, яка зараз маленькою дівчинкою, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і шепоче:

• Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!
• За що ж, сонечко?
• Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілу­єш… За те, що ти мене любиш…

Я особисто добре пам’ятаю моменти, коли моя мама приходила з роботи. Влітку від неї пахло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донеч­ко!». А взимку вона пахла морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона про­холодними губами торкалася моєї розпаленілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце»… ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і ви­соко підносив над своєю головою. Я відчува­ла його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться і все буде гаразд, і досі пам’ятаю його міцні, але напрочуд м’які й теплі долоні.

Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здава­лася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І комусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерб­роди у портфель. У неї міцні й дуже ласкаві руки».

«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний чоловік — дідусь двох маленьких онуків,—як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказу­вав: «Нічого, синку, все буде добре. «Двійку» виправиш: головне, щоб ти справжньою лю­диною залишився». Він працював із важкими предметами, а його руки ледве торкалися мого волосся. Стільки ніжності в них було. Я досі від­чуваю цей доторк і наче чую його добрі слова».

«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть ви­ганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, трем­тіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це ска­зати…», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь вже зріла жінка, спо­діваючись на розуміння. Вона не може й не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька, і чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала турбо­ти, душевного тепла від найрідніших людей?

Одного разу в розмові хлопчик-підліток ска­зав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». «І хто ж ці люди», запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зай­вим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.

Власні спогади як ключ до розуміння дитини

Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, бо­ягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, ро­зуміє доброту й турботу…

Може хтось згадав, як колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки йо­дом. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя…

А пам’ятаєш, як ти в 14 років бігла з подру­гою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому пото­ці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом з кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все виглядали тебе з вікна. І хвилю­валися. Можливо, і твоя донька так само пере­живає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це… Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.

Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому батько ніколи не назве сина, котрий боїться вийти на вулицю, боягузом і слабохарактер­ним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків – хуліганів. Вони били та сміялися. Було так боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — усе заради того, аби сказа­ти собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?

Інші дорослі…

Часто другою мамою або (рідше) другим та­том називають когось із вихователів у дитячо­му садочку або вчителів. Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганоїоцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?». її очі усмі­халися, а руки дбайливо поправляли мої кіски.

Молода дівчина пригадує, як у дитячому садку відчувала презирливе ставлення до себе з боку нянечки, яка, принижуючи її перед інши­ми дітлахами, примушувала маленьку дитину їсти не смачну їжу, і спати, коли не хотілося. Пригадує і вчительку початкової школи, котра «як мама» огортала увагою і турботою, захища­ла від кривд і знущань однолітків. Вона навчала і водночас допомагала жити, спілкуватися, ра­діти своїм і чужим успіхам.

Щасливе дитинство — в руках дорослих

Коли стосунки між дорослими і малятами теплі й щирі? Коли батьки граються із дітьми. І вчитель, який вміє і охоче підтримує рольове перевтілення учня і допускає певний вихід за межі його шкільних обов’язків, сприяє станов­ленню в дитини позиції старшого і молодшого, залежного й самостійного, формуванню влас­ної думки і життєвих орієнтирів. Такому вчите­лю більше довіряють, його настанови й поради краще розуміють, стосунки з ним в учнів стають душевні, довірливі. Таких вчителів згадують із повагою і любов’ю, як дуже близьких людей.

Діти точно сприймають значущих дорос­лих, повертаючи їм дзеркальне відображен­ня їхньої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому батькам, учите­лям і вихователям слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути розширювати особисті інтереси, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу досягнень, здатність любити, зокрема й май­бутніх власних дітей.

Невеличкий екскурс у власне дитинство, а також у спогади людей дозволяє виділити те, що робить дитинство щасливим. Це — Любов, Ніжність, Душевне Тепло, Щирість, Турботли­вість, Допомога, Підтримка й Віра в тебе, у твою людяність, справжність, винятковість. Це — до­тик, поцілунок, обійми, а також гра, яка здатна знищити холодну відчуженість і напруженість між дітьми і дорослими, наситити спілкування добрим гумором, сміхом, щирими почуттями. Зазначене дає силу й водночас легкість у подо­ланні труднощів і досягненні справжніх висот на життєвому шляху; є тими складовими щастя й повноти життя, які потрібні кожній людині в будь-якому віці.

Коротко про головне

Щоб написати прекрасну картину, створи­ти чудову музику чи неповторний сценічний образ, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно при­святити цьому своє життя, відкрити душу, серце і розум, а не сподіватися на «дядю» чи «тьотю», на «потім» чи на «авось».

Тому не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, яко­го вічно бракує, часточку уваги, жменьку ласки й ковток любові. Збільшуйте щодня свої дари, адже щирості, любові, справжності не буває забагато. Щоб «ніжністю недогодоване дитин­ство» було не про наших із вами дітей і внуків, які, у відповідь на нашу ласку, подарують любов і турботу своїм вдячним нащадкам.

І тоді справдиться мудрість нашого велико­го співвітчизника Григорія Сковороди, який заповів нам: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю».

(Т. Гурлєва, науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ )

Шановні батьки! Дбайте про безпеку своїх дітей, дотримуючись правил безпечної поведінки в побуті. Виховуйте у дітей навички культури безпечної поведінки, демонструючи на власному прикладі обережність у поводженні з вогнем, газом, водою, побутовою хімією, ліками. Виділіть декілька хвилин на відверту розмову з дітьми. Пам’ятайте, ці хвилини вимірюються ціною життя. А щоб неждана мить не стала початком великої біди – потрібно давати дітям чіткі знання і вміння, як діяти в тій чи іншій ситуації. Пам’ятайте, що життя ваших дітей залежить лише від вас самих!

Аналізуючи причини нещасних випадків, дуже прикро усвідомлювати те, що більшості нещасних випадків можна було б запобігти. Профілактична робота буде ефективною, коли в цьому будуть брати участь батьки та громадськість.

Причини запобігання травматизму побутового різноманітні, але головним з них є постійна турбота дорослих про безпеку дітей вдома. Особливо при поводженні з вогнем і небезпечними приладами. Старші систематично повинні виховувати в дітях обачливість і обережість. Потрібно застерігати дітей від пустощів на балконах, драбинах, деревах. Разом з тим батьки ні в якому разі не повинні забороняти дітям гратися в рухливі ігри, сковувати їх безперервними заборонами та обмеженнями. Все потрібно робити помірковано, щоб не образити і не принизити дитину. Інакше дитина може вирости боягузом й безініціативним, або зробить все навпаки. Не можна залякувати дитину, буде правильніше, коли ви час-від-часу будете розповідати про різні нещасні випадки та можливі наслідки і шляхи іх попердження. З молодшими школярами, дошкільниками треба бути постійно на сторожі, усувати з їхнього шляху небезпечні предмети, старшим дітям треба постійно пояснювати небезпеку, яку таять всобі необдумані вчинки, доводити помилковість порочних уявлень про героїзм. Допоможуть батьками в цьому вдало підібрана література, кінофільми, телепередачі. Шкільний травматизм діти дістають на уроках фізкультури, під час перерв, у класах, коридорах. При будь-яких видах дитячого травматизму дорослим необхідно дотримуватися двох основних принципів: чітко налагоджена організація трудового процесу і високоорганізована освітньо-виховна робота.

Як Ви важаєте, що ми, дорослі, можемо зробити для того, щоб наші діти не зазнали нещасних випадків?

В Україні нещасні випадки посідають третє місце серед основних причин смерті. У країні щороку зазнають ушкодження здоров’я приблизно 2 млн. людей, смертельно травмується більше 70 тис. осіб, або близько 200 осіб щодня, що майже удвічі перевищує аналогічні показники у розвинених країнах світу. Близько 99 відсотків усіх померлих від нещасних випадків загинуло у побуті. За останні п’ять років від нещасних випадків невиробничого характеру в Україні загинуло 363 745 осіб, з них – 9 488 дітей віком до 14 років.

З метою координації і впорядкування діяльності навчальних закладів, органів управління освітою і наукою з питання профілактики травматизму Міністерством освіти і науки України розроблено і затверджено “Заходи щодо профілактики травматизму невиробничого характеру”, “Галузеву програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища в навчальних закладах, установах, підприємствах Міністерства освіти і науки України “. Реалізується Державна програма запобігання дитячої бездоглядності та інші.

Відповідно до Закону України “Про охорону праці” Міністерством розроблено та затверджено “Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і закладах освіти”, “Положення про порядок розслідування нещасних випадків, що сталися під час навчально-виховного процесу в навчальних закладах”.

Сподіваємось, що подані нижче поради допоможуть вам і вашим дітям уникнути травматизму під час канікул.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНОГО ТРАВМАТИЗМУ  СЕРЕД ДІТЕЙ

 Шановні батьки!

 Швидке збільшення інтенсивності руху висуває серйозне завдання – забезпечення безпеки руху пішоходів.

У попередженні дорожньо-транспортного травматизму важливу роль відіграє робота дорослих з роз’яснення дошкільникам правил дорожнього руху і прищеплення навичок дисциплінованості на вулицях і дорогах. Щоб не допустити лиха на дорозі, вам необхідно:

– не подавати дітям негативного прикладу, порушуючи правила дорожнього руху;

– не чіплятися на підніжку транспорту і не стрибати на ходу, щоб своїм прикладом не заохотити дітей;

– вчити переходити вулицю на зелене світло світлофора, користуватись підземним переходом;

– на власному прикладі вчити користуватись нерегульованим пішохідним переходом;

– при перетині вулиці нерегульованим пішохідним переходом радити дітям йти в загальній масі пішоходів, бо дитина сама ще не завжди здатна оцінити дорожню ситуацію;

– не дозволяти дітям з’являтися зненацька перед транспортними засобами;

– вчити дітей правильно обходити транспорт на зупинках (трамвай – спереду, тролейбус, автомобіль та автобус – позаду);

– не дозволяти дітям самостійно користуватися громадським транспортом;

– не допускати ігор дітей на проїжджій частині дороги;

– не дозволяти дітям грати з м’ячем, кататися не велосипеді, ковзанах, роликах, лижах, санчатах на проїжджій частині дороги та поблизу від неї.

Телефон виклику міліції – «102».

Сподіваємося, що ви прислухаєтесь до цих порад!

                                           ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ДІТЕЙ

 Шановні батьки!

Життя потребує від наших дітей вміння орієнтуватись і знаходити вихід з непередбачених ситуацій. Чим менше у дитини знань, тим більше небезпеки з боку оточуючого середовища.

 Щоб вберегти дитину від біди, треба пам’ятати та дотримуватись наступних правил:

– не залишати дітей молодшого шкільного та дошкільного віку самих, навіть на короткий час;

– вчити дитину користуватися дверним вічком;

– не дозволяти відчиняти двері незнайомим людям, навіть одягненим у міліцейську форму;

– знати номери телефонів для виклику служб 101, 102, 103, 104;

– забороняти підбирати на вулиці незнайомі предмети – вони можуть бути небезпечними;

– забороняти бавитися ріжучими, гострими та вибухонебезпечними предметами;

– не дозволяти дошкільникам користуватися ліфтом без супроводу дорослого родича;

– запобігати формуванню в дитині жорстокого ставлення до тварин;

– не дозволяти дражнити тварин;

– обережно поводитися з електроприлади за відсутності дорослих;

– не дозволяти виходити на балкон, відчиняти вікна;

– не дозволяти визирати у відчинене вікно;

– вчити дітей звертатися по допомогу до відповідних органів;

–гратися на недобудівлях, небезпечних місцях.

Проявляйте витримку і навчайте дітей берегти своє життя та здоров’я!

 ПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ТА КИШКОВИХ ЗАХВОРЮВАНЬ ДІТЕЙ

Шановні батьки!

 Щоб захистити дитину від отруєнь, кишкових та інфекційних хвороб необхідно дотримуватись наступних санітарно-гігієнічних правил:

– утримувати дитину в чистоті, до дитячого садка, в школу приводити в охайному одязі;

– мити руки після повернення додому з вулиці, після туалету, перед їжею;

– овочі та фрукти мити під проточною водою та ошпарювати кропом;

– пити тільки переварену або бутильовану воду;

– у жодному випадку не годувати дитину грибами, сушеною чи в’яленою рибою, а також  м’ясними, рибними та молочними стравами, які зберігалися неналежним чином або мають прострочений термін вживання;

– не дозволяйте їсти дитині на вулиці (навіть фрукти чи цукерки);

– не купуйте продукти, що продаються у вуличних торгівців;

– під час поширення інфекцій якомога рідше перебувати з дитиною в публічних місцях;

– уникати контакту з людьми з підозрою на інфекційні захворювання;

– при підозрі на захворювання негайно викликати лікаря та сповістити медичну сестру навчального закладу;

– не займатися самолікуванням.

Шановні батьки, радимо своєчасно проводити профілактичні щеплення від дитячих інфекцій.

Швидка медична допомога – «103».

Дитячий травматизм: як уберегти дитину?

Дитячий травматизм здається неминучим злом, особливо в літній період – на канікулах важко контролювати дитину і захищати її від небезпек. Насправді, більшості травм і небезпечних ситуацій можна уникнути. І профілактика дитячого травматизму природно, лягає на плечі батьків і вихователів.Дитячий травматизм поширений куди більше, ніж травматизм дорослих, і це не дивно. Діти дуже допитливі, намагаються активно пізнавати навколишній світ. Але при цьому життєвих навичок у них ще мало, і вони не завжди уміють оцінити небезпеку ситуації. Тому дитячі травми, на жаль, не рідкість.

Дитячий травматизм умовно можна розділити на п’ять типів залежно від місця, де дитина може отримати травму:
– побутовий (травми, які виникають удома, у дворі, в дитячому саду);
– вуличний (в першу чергу транспортний, але також і не пов’язаний з транспортом);
– шкільний (або в дитячому садочку);
– спортивний;
– інший.

Побутовий травматизм – найпоширеніший, і причина його в більшості випадків – неуважність батьків, які не лише залишають дитину без нагляду, але і залишають в доступних місцях небезпечні для дитини предмети, не закривають вікна і тому подібне.

Існує і інша класифікація дитячого травматизму – вікова. У дітей кожного віку – свої особливості розвитку і поведінки, які і обумовлюють найбільш поширені типи травм. Так, в грудному віці (до року) дитячий травматизм найчастіше пов’язаний з заковтуванням сторонніх предметів. Дитина намагається пізнавати світ єдиним доступним йому способом – він чіпає руками предмети, що знаходяться в безпосередній близькості, і намагається тягнути їх в рот.

У віці від року до трьох дитина вчиться ходити і стає дуже рухливою. Тому до травм від заковтуваних предметів додаються травми, пов’язані з падіннями (удари, переломи)травми від гострих предметів, опіки, поразки струмом.
Після трьох років допитливість росте, навколишній світ дитини більше не обмежується квартирою, тому вірогідність отримати травму збільшується. Потім дитина йде в школу, і батьки вже не можуть контролювати його так, як раніше. Додається шкільний і спортивний дитячий травматизм. Сплеск травматизму часто доводиться на підлітковий вік: в цей час дитячий травматизм обумовлений не лише цікавістю і невмінням оцінити небезпеку, але ще і бажанням покрасуватися перед ровесниками, бути не гірше, ніж інші, і безрозсудною сміливістю.

Профілактика дитячого травматизму

Звичайно, повністю викоренити дитячий травматизм неможливо – від нещасного випадку, на жаль, не застрахований ніхто. Але завдання батьків – максимально забезпечити свою дитину. Адже більшість травм відбуваються саме з вини батьків – не доглядали та не роз’яснювали… Способи профілактики дитячого травматизму залежать від віку дитини. У грудному віці, наприклад, особливо важливий постійний нагляд. Звичайно, важко устежити за дитиною 24 години в добу, 7 днів в тиждень, але чим молодше дитина, тим важливіше не випускати його з виду.

Дитячий травматизм в дитячому віці цілком і повністю на совісті батьків. Немовля ще не знає, що таке “небезпечно”, і пояснити йому це не можна. Отже, якщо малюк проковтнув гудзик або – не дай Бог! – випав з коляски, що стояла на балконі, винні батьки. Дитина росте, починає ходити, гуляти з вами на вулиці, так що тепер ваше завдання – МАКСИМАЛЬНО ЗАХИСТИТИ його від травмобезпечних предметів.
Удома – заховати від нього крихкі і гострі предмети, сірники, нагрівальні електроприлади, хімікати (чистячі засоби, фарби, лаки і ін.). Розетки закриваються спеціальними заглушками. Треба закривати вікна (чи хоч би забезпечити їх міцними сітками) і не підпускати дитину до плити і іншої небезпечної побутової техніки. Крім того, в цьому віці треба вже учити дитину самостійно визначати міру небезпеки.Розкажіть їй, що сірниками і праскою можна обпектися, ножем – порізатися, а окропом – обваритися. У цьому віці діти вже цілком здатні сприймати аргументацію, і краще нехай він дізнається про небезпеку з ваших слів, чим на власному досвіді. Тільки розповідайте спокійно, НЕ ПОТРІБНО ЗАЛЯКУВАТИ ДИТИНУ!!!

Чим старшою стає дитина, тим більш важливим стає ПОЯСНЕННЯ ПРАВИЛ техніки безпеки!!! Коли дитина йде в школу, батьки часто перекладають відповідальність за дитячий травматизм на класних керівників, учителів фізкультури, праці і ОБЖЗД. Так, під час уроків учителі несуть відповідальність за дитину, але БАТЬКИ САМІ ПОВИННІ ОЗНАЙОМИТИ свою дитину з правилами дорожнього руху і іншими правилами безпеки!!! Врешті-решт, учитель відповідає за цілий клас, дуже важко устежити за 25-35 дітьми. У вас же тільки одна дитина – і у ваших силах зробити так, щоб вона не намагалася вибігти на проїжджу частину або викинути ще що-небудь небезпечне. Дитячий травматизм – серйозна проблема, але якщо батьки стежитимуть за своєю дитиною і навчать його правилам безпеки, багатьох травм вдасться уникнути.

Однією з найактуальніших проблем сьогодення є зростання злочинності, наркоманії, просліджується тенденція до росту числа дітей з поведінкою, що відхиляється від норми. Найважливішим завданням, що стоїть на сучасному етапі перед школою, є вирішення проблеми організації ефективної роботи з профілактики поведінки школярів, що відхиляється від норми.

Девіантна (від англ. – “відхилення”) поведінка – це загальна назва для різних порушень правил поведінки, що використовується в зарубіжній літературі. Девіантною зазвичай називають поведінку школярів, викликану неспецифічними (тобто не природженими) чинниками. Сюди відносяться звичайні дитячі пустощі, порушення дисципліни, іноді хуліганські вчинки, властиві дитячому віку. Вони найчастіше за все обумовлені ситуацією і дитячою готовністю їх зробити, а не внутрішніми причинами, психічними розладами.

Девіантна поведінка – звичайні труднощі розвитку дитини. У всіх випадках відзначається наростання емоційної напруженості. Воно характеризується виходом за нормальні межі почуттів, емоцій, переживань дітей. Напруженість веде до втрати почуття реальності, зниження самоконтролю, нездатності правильно оцінювати свою поведінку. Під впливом емоцій дитина, як і дорослий, перестає контролювати свої вчинки, здатна на безрозсудні дії. Їй нічого не варто нагрубити, вдарити, щось зламати. Таким чином, девіантна поведінка – це зміна реакції дитини на неприйняту для неї ситуацію.

Девіантна поведінка – майже завжди результат неправильного виховання. Неправильне виховання – це і виховання недостатнє, і виховання надмірне. Його характеризують два основні стилі: тепличної опіки та холодного знехтування. При нормальному, зваженому, збалансованому вихованні, яке спирається на індивідуальність дитини, відхилень немає і формуються нормальні люди.

Аномальна поведінка – відповідна реакція дитини на ситуацію, яка не відповідає його поглядам, оцінкам, поняттям. Зазвичай ця реакція має хворобливий характер. Якщо вона сильно зачіпає почуття дитини і викликає закріплення у свідомості, то девіантна поведінка стає нормою і переходить в розлад.

Розлад – набута форма поведінки. Вона не пов’язана ні з спадковістю, ні з органічними порушеннями. В основі його зазвичай лежать видимі причини і наслідки. Зазвичай спочатку виникає ситуація, не прийнятна для дитини, що створює для нього певні труднощі і яка веде до переживань, образ, обмеження самолюбства. Вона є стимулом, який запускає механізм. Коли стимул досягає критичного порогу, то виникає відповідна реакція, за допомогою якої дитина намагається зняти, скинути тяжкі для нього переживання.

Природна реакція у кожної дитини своя. Вона обумовлена розумінням ситуації (минулим досвідом), складністю самої ситуації, особливостями дитячого характеру та темпераменту, знанням виходу із ситуації, звичними формами реагування. У дітей характери різні, різна манера їх прояви, що й призводить до природних розбіжностей і навіть конфліктів. І для того щоб дитина стала особистістю, віна повинна навчитися самостійно та обдумано долати виникаючі перешкоди. Якщо таких перешкод занадто багато, то дитина починає їх обходити, шукати способи позбутися від занадто обтяжливих обов’язків. Тут і зароджується поведінка, що відхиляється, вірніше, що відхиляється – для дорослих, але природне для дитини у виниклій ситуації.

Сьогодні все частіше висловлюється думка, що дитині необхідна майже не обмежена свобода в його розвитку. Не свободу потрібно надавати дитині, а правильно керувати його вихованням. Потрібно усувати зайві перешкоди, що заважають недосвідченій дитині адаптуватися до життя. У які ж складні ситуації потрапляє дитина, що особливо травмує її? Це перш за все образи, часто повторювані, що ображають самолюбство, глузування над її батьками та близькими, над ним самим, неприйняття в гру або компанію, конфліктна ситуація в сім’ї (батьки зайняті з’ясуванням відносин і не звертають уваги, що дитина на це дуже болісно реагує), всі випадки депривації і багато інших причин. На жаль, вони не можуть бути усунені тільки шкільної корекцією.

Девіантна поведінка небезпечна не порушеннями дисципліни. Навіть самі значні порушення порядку можна пережити. Справа в наслідках. Поведінка, що відхиляється дуже істотно впливає на формування характеру, який визначає все майбутнє життя людини. Якщо така поведінка вчасно не зупинити і не підправити, то суспільство отримає неврівноваженого, морально незрілого, схильного до різних впливів громадянина. Ось чому корекція поведінки не благе побажання, а життєва необхідність, до якої потрібно підходити з усією серйозністю і відповідальністю.

До 12 років особливо інтенсивно йде становлення духовного, соціального і тілесного в людині. У цей період відбувається відбиток у собі внутрішнього образу дій і зовнішньої поведінки дорослих людей. Як надходять дорослі – так і дитина. Те, що в житті дорослої людини є найбільш значущим, у дитини закарбовується перш за все. Дитина бачить дорослого не так, як ми. Внутрішню сутність іншої людини вона відчуває інтуїтивно, а зовнішність сприймає безпосередньо.

Який характер, які звички та нахили закладені в дитинстві, з тим і піде людина по життю. В основі корекційного виховання метою являється формування звички до правильної поведінки, тобто такої звички, коли дитина вже не може вчинити інакше, коли правильна поведінка стає його потребою.

Найбільш очевидною є характеристика поведінки, що відхиляється за рівнями і змістом. Порушення – від слабких, майже непомітних, не виходять з норми, до сильних, що межують з серйозними порушеннями – легко розрізняє кожен вчитель. За ступенем соціальної небезпеки, а також залежно від вікових особливостей дітей девіантна поведінка підрозділяється на наступні рівні.

Непослух – найбільш поширена в дошкільному і молодшому віці форма опору вимогам, прохання, радам педагогів і батьків, моральним нормам суспільної поведінки. Може виступати у формі пустощів, проступку.

Витівка – короткий, епізодичний відрізок поведінки дитини, в якому яскраво виявляється його активність, ініціатива, винахідливість. Особливістю пустощі є її позитивний тон, переживання величезного задоволення від зробленого і обов’язково добре ставлення до оточуючих.

Пустощі теж являє собою епізод у поведінці дитини. І в ньому проявляються вигадка, ініціатива, активність. Однак на відміну від пустощі бешкетник вже свідомо порушує встановлені правила, навмисне вчиняє дії, що шкодять одноліткові або старшим. Мета пустощів – дошкулити, помститися або отримати вигоду для себе.

Провина – це вже соціально небезпечне явище. Основна відмінність проступку від пустощів у його повторюваності і завчасної продуманості. Якщо дитина повторює проступки неодноразово, є всі підстави говорити про створених у нього негативних рисах характеру. Найчастіше проступки пояснюють віковими особливостями, невмінням дитини довільно пригнічувати свої миттєві бажання та свідомо керувати поведінкою.

Дитячий негативізм (від лат. – Заперечую) проявляється як невмотивований та нерозумний опір дитини у результаті впливу на нього оточуючих людей. Буває активним і пасивним. Пасивний – це один з видів упертості, що виражається у відмові від виконання необхідного дії. Активний – коли дитина вчиняє дії, протилежні тим, які від нього очікуються.

За тривалістю прояви негативізм буває стійким та епізодичним. Перший триває довго, а другий проявляється лише часом.

У літературі виділяють різні типи важковиховуваних:

Виготський Л. С. (1987р.) виділив такі типи важких:

• безпритульні діти;
• важкі в масовій школі;
• діти з патологією органів почуттів;
• обдаровані діти.

Войтко В. І. (1970 р.):

• діти, що мають відхилення від прийнятих моральних норм поведінки;
• діти з протиправною поведінкою;
• діти з патологічними відхиленнями від норми поведінки.

Ц. П. Короленко і Т. Л. Донських ділять всі поведінкові девіації на дві великі групи: нестандартна та деструктивна поведінка. Нестандартна поведінка може мати форму нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів поведінки.

Подібна форма передбачає активність, хоча й виходить за рамки прийнятих норм у конкретних історичних умовах, але грає позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства. Прикладом нестандартної поведінки може бути діяльність новаторів, революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів в якій-небудь сфері знання. Ця група не може бути визнана з поведінкою, що відхиляється в строгому сенсі.

Типологія деструктивної поведінки вибудовувається відповідно до її цілей. В одному випадку це зовнішньодеструктівні цілі, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних) і відповідно зовнішньодеструктівну поведінку. У другому випадку – внутрішньодеструктивні цілі, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес, і відповідно внутрішньодеструктивну поведінку. 

Зовнішньодеструктивна поведінка, у свою чергу, ділиться на адиктивну і антисоціальну. Адиктивна поведінка передбачає використання якихось речовин або специфічної активності з метою відходу від реальності та отримання бажаних емоцій. Антисоціальна поведінка полягає в діях, що порушують існуючі закони і права інших людей у формі протиправного, асоціальної, аморальної поведінки.

У групі внутрішньодеструктивної поведінки Ц. П. Короленко і Т. А. Донських виділяють: суїцидну, конформістичну, нарциссичну, фанатичну і аутичну поведінку.

Суїцидна поведінка характеризується підвищеним ризиком самогубства.

Конформистична поведінка – поводження, позбавлене індивідуальності, орієнтоване виключно на зовнішні авторитети.

Нарциссична – управляється почуттям власної грандіозності.

Фанатична – виступає у формі сліпої прихильності до якої-небудь ідеї, поглядам.

Аутична – проявляється у вигляді безпосередньої відгородженості від людей і навколишньої дійсності, заглибленості у світ власних фантазій.

Всі перелічені форми деструктивної поведінки відповідають, на думку вчених, таким критеріям девіантності, як погіршення якості життя, зниження критичності до своєї поведінки, когнітивні викривлення (сприйняття і розуміння того, що відбувається), зниження самооцінки та емоційні порушення. Нарешті, вони з великою ймовірністю призводять до стану соціальної дезадаптації особистості аж до повної її ізоляції.

У психологічній літературі можна зустріти й інші підходи до класифікації видів поводження, щодо відхилень особистості.

У відповідності з перерахованими критеріями виділимо три основні групи відхилень: антисоціальна (делінквентна) поведінка, асоціальна (аморальна) поведінка, аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка.

Антисоціальна поведінка – це поведінка, що суперечить правовим нормам, загрозливе соціальному порядку і добробуту оточуючих людей. Воно включає будь-які дії чи бездіяльність, заборонені законодавством.

У дорослих людей (старше 18 років) делінквентна поведінка проявляється переважно у формі правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну або цивільну відповідальність і відповідне покарання. У підлітків (від 13 років) переважають такі види делінквентної поведінки: хуліганство, крадіжки, пограбування, вандалізм, фізичне насильство, торгівля наркотиками. У дитячому віці (від 5 до 12 років) найбільш поширені такі форми, як насильство по відношенню до молодших дітей або одноліткам, жорстоке поводження з тваринами, злодійство, дрібне хуліганство, руйнування майна, підпали.

Асоціальна поведінка – це поведінка, що уникає виконання морально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин. Воно може виявлятися як агресивна поведінка, сексуальні девіації (безладні статеві зв’язки, проституція, спокушання, вуайєризм, ексгібіціонізм і ін), залученість в азартні ігри на гроші, бродяжництво.

У підлітковому віці найбільш поширені втечі з дому, бродяжництво, шкільні прогули або відмова від навчання, брехня, агресивна поведінка, проміскуїтет (безладні статеві зв’язки), графіті (настінні малюнки і написи непристойного характеру), субкультуральні девіації (сленг, шрамування, татуювання).

У дітей частіше зустрічаються бродяжництво, шкільні прогули, агресивна поведінка, лихослів’я, брехня, крадіжка, вимагання (жебрацтво). Межа асоціальної поведінки особливо мінлива, оскільки вона більш за інших поведінкових девіацій знаходиться під впливом культури та часу.

Аутодеструктивні (саморуйнівна поведінка) – це поведінка, що відхиляється від медичних і психологічних норм, що загрожує цілісності та розвитку самої особистості. Саморуйнівна поведінка у сучасному світі виступає у наступних основних формах: суїцидальна поведінка, харчова залежність, хімічна залежність (зловживання психоактивними речовинами), фанатична поведінка (наприклад, залученість в деструктивно-релігійний культ), аутична поведінка, віктимна поведінка (поведінка жертви), діяльність з вираженим ризиком для життя (екстремальні види спорту, істотне перевищення швидкості при їзді на автомобілі та ін.)

Специфікою аутодеструктивної поведінки (аналогічно попереднім формам) у підлітковому віці є її опосередкованість груповими цінностями. Група, до якої включений підліток, може породжувати такі форми аутодеструкціі: наркозалежна поведінка, самопорези, комп’ютерна залежність, харчові адикції, рідше – суїцидальна поведінка.

У дитячому віці мають місце куріння і токсикоманія, але в цілому для даного вікового періоду аутодеструкція малохарактерна.

Ми бачимо, що різні види поведінки, як відхилення особистості розташовуються на єдиній осі “деструктивна поведінка”, з двома протилежними напрямками – на себе або на інших.

По спрямованості та ступеню вираженості деструктивності можна уявити таку шкалу відхилень: антисоціальне (активно-деструктивне), просоціальне (деструктивне, адаптоване до норми антисоціальної групи), асоціальне (пасивно-деструктивне), саморуйнівне (пасивно-аутодеструктивне), самовбиваюче (активно -аутодеструктивне).

Виділення окремих видів, що відхиляються та їх систематизація за схожими ознаками є умовними, хоча і виправданими з метою наукового аналізу. У реальному житті окремі форми нерідко поєднуються чи перетинаються.

А які ж причини виникнення відхилень у поведінці дітей та підлітків.

Виділяють 3 групи причин важковиховуваності:

соціальні причини:

1) місце проживання (чим більше місто, тим вище рівень злочинності)

2) шкільні причини:

• а) часта зміна вчителів;
• б) конфлікти між учителями;
• в) неуспіх дитини в навчанні;
• г) відкидання однокласниками;
• д) зловживання санкціями;
• е) “приклеювання ярликів”;
• ж) характер самої школи й ін. причини.

3) сімейні причини:

• а) багатодітні родини;
• б) низький матеріальний рівень родини;
• в) родини з неправильним типом виховання;
• г) злочинні родини;
• д) родини що розпалися, чи розпадаються
• е) елітарні родини.

біологічні причини:

1) перекручена біологічна потреба (наприклад, потреба в алкоголі та наркотиках);

2) нерівномірне статеве дозрівання:

• а) випередження (акселерація);
• б) затримка (ретардація).

психологічні причини:

• утрата сенсу життя;
• внутрішній конфлікт;
• дефінзивні риси характеру (боязкість, сором’язливість);
• поведінка, що відхиляється – як спосіб самоствердження;
• поведінка, що відхиляється – як спосіб залучення уваги;
• поведінка, що відхиляється – як елемент про допомогу;
• перекручена пошукова потреба.

Рідко причиною важковиховуваності є тільки одна, частіше – комплекс причин. (Тоді говорять про патерн важковиховуваності). Патерн – симптомокомплекс важковиховуваності.

Приклад патерна: багатодітна родина; хлопчик, народжений першим у родині; передчасні пологи; маленька вага при народженні; численні ранні статеві зв’язки; утрата сенсу життя).

Профілактика та корекція відхилень у поведінці — це майже завжди вирішення питання про їх причини. Причинно-наслідкові зв’язки при цьому можуть бути багатовимірними та неоднозначними. Так, за порушення учнем дисципліни на уроці можуть стояти: неуважність, підвищена психомоторна збудливість, відсутність інтересу до предмета, вороже ставлення до вчителя тощо. Близько 25% відхилень у поведінці неповнолітніх обумовлені так званими межевими (тобто такими, що лежать на межі між нормою та патологією) нервово-психічними розладами, до яких можна віднести невротичні та неврозоподібні реакції, аномалії характеру, зокрема — акцентуації. 

До безпосередньо пов’язаних зі школою ситуацій, що сприяють виникненню в учнів межевих нервово-психічних розладів, слід віднести:

• неспроможність упоратися з навчальним навантаженням;
• вороже ставлення педагога;
• зміну шкільного колективу;
• неприйняття дитячим колективом.

Такі ситуації породжують шкільну дезадаптацію, так званий “шкільний стрес”.

До перелічених чинників слід додати і розумове перевантаження. Так, частота неврозів від молодших до старших класів зростає у хлопчиків у 2 рази, дівчаток — у 3,3 рази. Головне місце серед невротичних розладів постають астенічні стани.

Інформаційне перевантаження мозку призводить до неврастенії, що проявляється у дратівливості, погіршенні самопочуття. Одним із напрямків профілактики такого явища може бути більша індивідуалізація навчання. Адже важко собі уявити ситуацію, щоб 32 учня у класі знаходилися на одному й тому ж самому етапі психічного розвитку, іншими словами, щоб один і той самий обсяг матеріалу був адекватно орієнтований на найближчу зону їхнього розвитку.

Психологічні дослідження показують, що значного ефекту в плані індивідуального підходу до учнів можна досягти при зменшеній кількості учнів бодай до 25 осіб.

Нерідко причиною невротичних розладів у дітей служить ярлик невстигаючого. Гостро ранить психіку школярів також відсутність поваги до них з боку педагогів. Намагаючись “відігратись”, учні, у свою чергу, починають поводитися грубо, роблять усе наперекір вимогам такого педагога.

На відхилення поведінки впливають: акцентуації характеру та психопатії, а також соціальні фактори: несприятливе мікросоціальне оточення, несприятливі умови навчання тощо. Дані порушення можуть бути патологічного та непатологічного рівня.

Необхідно підкреслити, що основні прояви відхилень поведінки у неповнолітніх пов’язані саме з формуванням афективної сфери. Більша актуальність проблеми важковиховуваності щодо хлопців пояснюється тим, що сфера афектів та інстинктів у них функціоує більш напружено і через це хлопці менш конформніше, важче підкоряються загальноприйнятим вимогам, тому у несприятливому середовищі у них легше виникає та важче коригується негативне ставлення до школи.

Формування відхилень у поведінці тісно пов’язане з педагогічною занедбаністю, у виникненні якої (крім зниження рівня розвитку психічних процесів: уваги, пам’яті, мислення) велике значення має дифіцитарність установок особистості, насамперед, примітивність сфери потреб та мотивів. Кожному варіанту порушення поведінки відповідає свій тип асинхронії розвитку. Наприклад, порушення за типом психічної нестійкості пов’язане з незрілістю емоційно-вольової та інтелектуальної сфер та затримкою статевого розвитку.

Асинхронія психічного розвитку за органічним типом характеризується розривом між ретардацією психофізичного розвитку та потягом до зовнішньої імітації дорослих форм поведінки відповідно до паспортного віку. Ця асинхронія посилюється ще й таким соціальним фактором, як надмірні вимоги дорослих, що також орієнтовані на паспортний, а не на реальний вік розвитку дитини. Багаторічна бездоглядність, типова для цієї групи підлітків, також посилює дану асинхронію.

У молодшому шкільному віці — поєднання низької пізнавальної активності та незрілої емоційно-вольової сфери, що не відповідає зростаючим вимогам до соціального статусу школяра. Виражена психомоторна розгальмованість у поєднанні з ейфоричним фоном настрою, підвищений сенсорний голод — із потягом до гострих відчуттів та вражень.

Акцентуація компонентів негативних потягів, таких як: інтерес до ситуації жорстокості, агресії. Наявність невмотивованих коливань настрою, конфліктності, запальності у відповідь на незначні вимоги та заборони, супроводження таких спалахів вираженою афектацією, негативне ставлення до шкільних занять та епізодичні прогули як прояв захисної реакції відмови характерної для незрілих особистостей.

Гіперкомпенсаторні реакції, пов’язані з прагненням привернути до себе увагу негативними формами поведінки: грубістю, невиконанням вимог педагога. На кінець молодшого шкільного віку у них виявляються стійкі прогалини у знаннях як наслідок слабких інтелектуальних передумов та низького інтересу до пізнання, суспільно – корисної праці, зростаючий потяг до асоціальних компаній та форм поведінки, таких як: куріння, дрібні крадіжки, виманювання грошей, перші спроби вживання алкоголю та наркотиків під впливом старших.

Дефекти сімейного виховання проявляються у вигляді бездоглядності, грубої авторитарності, асоціальної поведінки членів родини.

На початку підліткового віку серед діагностичних критеріїв несприятливого розвитку виділяються: асинхронія соматопсихічного розвитку, варіанти якої тісно пов’язані з типом розладів поведінки: неузгодженістю між прискореним фізичним та статевим сповненим психічним розвитком (частіше у дівчат), розходженням між істинним, паспортним віком та сповільненим психофізичним розвитком (частіше у хлопців); неузгодженість між прискореним фізичним та затриманим статевим і психічним розвитком.

Найнесприятливішим є варіант дисгармонійної акселерації, яку психологи називають інтенсифікацією статевого розвитку. Він характеризується не зниженням віку початку статевого розвитку, а різким прискоренням його темпу. Цей варіант асинхронії частіше трапляється у дівчат. Для хлопців більш характерна затримка соматосексуального розвитку. Хоча і те й інше є ґрунтом для виникнення відхилень у розвитку.

Значними симптомами порушень розвитку на початку підліткового віку є наявність рис психічної незрілості, таких як:

• залежність від чужої думки, від ситуації, нездатність активно впливати на неї, схильність до уникання складних ситуацій;
• слабкість реакцій на критику, невираженість власних вольових установок;
• слабкість самоконтролю та саморегуляції як прояв несформованих основних психологічних передумов переходу до підліткового віку;
• некоригованість поведінки, зумовлена поєднанням інфантильності з афективною збудливістю.

Факторами ризику виникнення вираженої декомпенсації поведінки у перехідному віці є переважання рис незрілості над тенденцією вікового розвитку (нестійкістю, афективністю, збудливістю, розгальмованістю потягів, акселерацїєю або ретардацією соматопсихічного розвитку).

Фактори, що компенсують відхилення у підлітковому періоді — потяг до позитивних форм самоствердження, гармонійність сексуального розвитку, позитивне ставлення до праці та навчання, цілеспрямованість та продуктивність самореалізації у позашкільних захопленнях (спорт, хобі тощо), орієнтованість на соціально позитивного лідера, стійкість до негативних впливів середовища, що виявляються у реакції негативної імітації, невротичний, а не психопатичний тип реагування на психотравмуючі ситуації.

Рекомендації педагогам та батькам щодо цілеспрямованих виховних дій для роботи з підлітком з ускладненою поведінкою

Вже давно відомо, що традиційні методи виховної дії на підлітків з ускладненою поведінкою не дають бажаного результату. Педагогові, батькам, якщо вони дійсно заклопотані проблемами підлітка, чим би вони не були ініційовані, необхідно постійно коректувати в першу чергу свою поведінку і шукати прийоми і методи ефективної дії на дитину.

Метод – це засіб прямого або опосередкованого впливу на особу. У нашому випадку під засобом впливу розуміється сукупність чинників: особисті якості педагога, соціально-психологічний клімат учбової установи, колективу однолітків; весь інструментарій освітнього процесу.

Під прийомом прийнято розуміти частину методу, його фрагмент. Методи і прийоми нерідко переходять з одного стану у інший, міняють свої ролі, залишаючись нерозривно зв’язаними.

Аби вибрати той чи інший метод або прийом педагогічної дії необхідно чітко уявляти собі, чого вам необхідно добитися з його допомогою.

У літературі описані наступні групи педагогічних прийомів.

I. Творчі

Сприяють поліпшенню взаємин між вихователем і підлітком, встановленню взаєморозуміння:

Прояв доброти, уваги, турботи.

Прохання.

Заохочення у вигляді схвалення, похвали, винагороди, вирази довіри, доброго відношення. Заохочення рекомендується застосовувати при дотриманні наступних правил:

• здійснення підлітком непересічного для нього позитивного вчинку;
• заохочення повинне викликати у підлітка позитивні емоції;
• облік індивідуальних особливостей дитини при виборі форми
• і значущості заохочення для компенсації зусиль, витрачених підлітком на здійснення позитивного вчинку;
• не залишати без заохочення кожен позитивний прояв в поведінці підлітка;
• аби не сталося, не можна залишати без винагороди кожне позитивний прояв особи;
• ніколи не віднімати отриману винагороду, оскільки ви реагуєте на вчинок, а не на підлітка як особистість, аби не трапилось, дитя повинне знати, що він “хороший”;
• підліткові необхідна доля особистої свободи і право на секрет; не старайтеся в наказах, навіюваннях, розпорядженнях, домовленостях, пам’ятаєте про навіюваність дитяти;
• якщо обставини диктують, наказуйте твердо і рішуче, але лише жваво і оптимістично;
• завжди враховуйте настрій дитяти і його стан здоров’я;
• не принижуйте дитяти, відноситеся до нього з повагою, якщо хочете від нього такого ж відношення;
• пам’ятаєте про недоторканість особистості, виявляйте відношення лише до вчинків, дій: не “ти безсердечний”, а “ти поступив безсердечно”, не “ти невихований”, а “ти проявив невихованість”.

Не зачитуючи в своїх діях цих правил, ви ризикуєте втратити надію на взаєморозуміння і можливість позитивного впливу на підлітка.

“Авансування особистості” (як прийом педагогічної дії введений А. С. Макаренко) – надання підліткові певного блага, вислів позитивної думки про особистість, навіть якщо він поки що на нього не заслужив повною мірою. Аванс в даній ситуації спонукав до прояву кращих якостей.

“Обхідний рух” (назва дана А. С. Макаренко). Відношення педагога до дитини, підлітка в кожній конкретній ситуації знаходить свій відгук. Наприклад, учень зробив деякий поганий вчинок і знаходиться в скрутному положенні: однолітки відносяться до нього вороже, підозрюють, або звинувачують його в чомусь. Наростає конфлікт, можливий вибух негативних емоцій. У таких умовах однозначна підтримка педагога, силоміць свого авторитету, здатна справити сильне враження. Підліток розгублений, здивований; тривога і напруга змінялися полегшенням і відчуттям вдячності.

Завдання педагога: ненав’язливо дати підліткові зрозуміти, що непристойний вчинок – прикре непорозуміння, випадковість та більше не повториться, оскільки помилки можливі, але потрібно витягувати з них корисний досвід.

Пробачення. Уміння прощати, найважливіша людська якість, однозначно має бути присутнім в педагогічній практиці. Головне – свідомо оцінювати факти, розуміти ситуацію і прощати, пам’ятаючи про те, що будь-яка ситуація завжди лише слідство, а не причину ускладненої поведінки дитини.

II. Деякі прийоми, сприяючі формуванню у підлітка соціально-схвалюваної поведінки.

• Переконання та особистий приклад. Переконання – це і роз’яснення, і доказ необхідності або недопустимості визначеної поведінки, вчинку. Особистий приклад – повновагий аргумент правоти дорослої людини.
• Моральна підтримка та зміцнення віри підлітка в свої сили і можливості.
• Залучення до цікавої діяльності.
• Пробудження гуманних відчуттів.

III. Прийоми, засновані на розумінні динаміки формування відчуттів і інтересів підлітка.

• Опосередкування. Дорослий досягає бажаних змін у поведінці дитини не прямою вказівкою, як слід поступати, а за допомогою якого-небудь проміжного компонента.
• “Фланговий підхід”. Дорослий, виявивши якийсь проступок підлітка, не засуджує його, а душевно зачіпає такі відчуття дитини, які спонукали його до прояву своїх кращих рис. Бесіда не зосереджується на досконалому порушенні дитини, але впливає на його осмислення здійсненого. У цьому принцип “флангового підходу”.
• Активізація відчуттів дитини полягає у пошуку дорослими умов, які здатні зачепити та активізувати глибоко приховані благородні прагнення підлітка.

IV. Прямі і непрямі гальмівні прийоми.

• Констатація вчинку. Пряма – вислів, акцентуйований на даній провині, непряма – вислів або дії, які вказують підліткові на те, що його провина для дорослого не таємниця.
• Незвичайний дарунок, без слів докору що вручається підліткові, як натяк на невиконану, згідно попередньої домовленості, роботу.
• Засудження, як відкрите негативне відношення дорослого до порушення яких-небудь норм поведінки.
• Покарання може бути результативним лише тоді, коли небажана поведінка ще не перетворилася на звичку і є для дитини несподіванкою.
• Наказ як прийом успішно лише при правильному виборі дорослим тону його вимовлення (твердо і весело, наприклад).
• Попередження. Виклик тривоги відносно майбутнього покарання.
• Обурення недопустимістю досконалого вчинку.

V. Допоміжні прийоми.

• Створення зовнішньої опори соціально-схвалюваної поведінки полягає у формуванні культурних та етичних звичок за допомогою етичних вправ, що полягають в багатократної організації проявів соціально-схвалюваної поведінки дитини, підлітка.
• Відмова від концентрації уваги на окремій провині дозволяє підтримувати з підлітками нормальні взаємовідносин, а також запобігає несправедливим докорам у зловживанні засудженням і покаранням.

Якнайтоншим інструментом впливу на формування особистості дитини є слово дорослого. У жодному випадку не можна в процесі спілкування з дитиною, підлітком переходити на крик, який є ознакою педагогічного неуцтва. Він однозначно сприймається дитиною як несправедливість.

Опора на кращі якості особистості підлітка, щирий інтерес до його розвитку, віра в його сили і можливості обов’язково приведуть до позитивного результату. Важливо пам’ятати: яку б провину не зробив підліток, в першу чергу він потребує співчуття, яке не пошкодить йому, але розтопить лід відчуження і недовір’я, будучи першим кроком дорослих на дорозі розуміння, прийняття і своєчасної допомоги.

Література

1. Абраменко В. И., Селецкий А. И. Психофизиологическая типология трудных подростков. – М., 1977.

2. Актуальні аспекти сощальної роботи з девіантною молоддю. – Донецьк, 1996,

3. Актуальные проблемы девиантного поведения: борьба с социальными болезнями. – М.: Просвещение, 1995. – 124 с.

4. Байярд Р., Байярд Дж. Ваш беспокойный подросток: Кн. для отчаявшихся родителей. – М., 1989.

5. Бреслав Г. М. Эмоциональные особенности формирования личности. – М., 1990.

6. Буянов М. И. Ребёнок из неблагополучной семьи. – М., 1988.

7. Выготский Л. С. Диагностика развития и педологическая клиника трудного детства //Собр. соч. – М., 1983, т. 5.

8. Заика Е. В., Ягина А. С. Психологическая характеристика личности подростков с отклоняющимся поведением //Вопросы психологии, 1990, № 4.

9. Зотова О. И. Проблема отклоняющегося поведения //Психологические проблемы социальной регуляции поведения. – М., 1976.

10. Кондрашенко В. Г. Девиантное поведение у подростков. – Минск, 1988.

11. Кочетов А. И., Верцинская И. М. Работа с трудными детьми. – М., 1986.

12. Максимова И. Ю. Диагностика и коррекция отклоняющегося поведения подростков //Вопросы психологии, 1988 – № 3.

13. Трудный подросток: причины и следствия //Под ред. В. А. Татенко. – К., 1985.

Автор: Зінченко Наталія Володимирівна

Діти, що живуть у психологічно хаотичних родинах, неминуче травмуються поєднанням надмірної, некерованої стимуляції та браком справжнього захисту й підтримки з боку осіб, що мають піклуватись про дитину. Як наслідок, відбуваються не лише серйозні викривлення психосексуального розвитку дитини, а й порушується розвиток базового почуття самості й здорової ідентичності, адекватного оцінювання реальності. В результаті насильства дитині завдають тяжких травм, які мають згубні наслідки для її подальшого фізичного та психічного здоров’я, до того ж хлопці страждають не менше за дівчат. Для суспільства це небезпечно тим, що діти, які були жертвами або свідками насильства в сім’ї, переносять цей негативний досвід до власного життя. Така сім’я виховує для суспільства потенційного агресора чи жертву – людину, яка вважає за норму, що інших можна принижувати, а, «за необхідності», й бити. Велику роль у розповсюдженні жорстокості до дітей відіграє необізнаність батьків або піклувальників щодо того, які заходи впливу неприпустимі по відношенню до дитини. Є досить багато дорослих, які не розуміють, що не кожне покарання йде на користь. Не менш значущим фактором є і низький рівень правової культури населення, недостатня обізнаність у нормах, стосовних охорони прав дитини та покарання осіб, які їх порушують. Наслідком жорстокого поводження та зловживання дітьми є не лише формування девіантних та делінквентних форм поведінки. Діти, постраждалі від жорстокості та зневаги, мають цілий набір специфічних психологічних рис, головною особливістю яких є амбівалентність (різнополюсність) як реакція на суперечливі вимоги батьків. Підлітки, які зазнали зловживань, не визнають батьків як значущих дорослих, вони поєднують в собі імпульсивність та довготерпіння, підозрілість з ірраціональної вірою в можливість покращання внутрішньосімейної ситуації. Вони відзначаються низькою самооцінкою, є емоційно залежними, відчувають самотність, ізольованість, страх перед майбутнім, впевненість у безперспективності, провину за інциденти насильства. В таких дітей не розвинуте уявлення про потреби власного «Я»,спостерігається сплутаність ідентичності, нечіткість самовизначення, конформність, схильність до прийняття ролей, нав’язуваних оточенням.  Діти, що живуть в умовах сімейного насильства, демонструють схильність до депресій, високий рівень піддання стресу, явні депресивні та/або істеричні симптоми; симптоми деперсоналізації та реактивних розладів. Вони часто пропускають шкільні заняття через нездужання психосоматичного характеру. Такі діти та підлітки відзначаються високим рівнем ризику алкоголізації та наркотизації, пределінкветною та делінквентною поведінкою, зухвалою сексуальною поведінкою, дромоманією (патологічною схильністю до мандрів).Найтиповішими наслідками насильства в сім’ї стають такі поведінкові прояви в дітей (і саме на них найчастіше скаржаться вчителі та батьки): бійки,конфлікти з оточенням, низька шкільна успішність; незвичайна замкненість. До емоційних проблем таких дітей можна віднести підвищену агресивність,переважно знижений настрій, високу тривожність та наявність страхів, нестійкість почуттєвої сфери, легке коливання емоцій та їхня надмірна сила, часто неадекватна ситуації (лють або  істеричні ридання у відповідь на незначні зовнішні подразники).

Частими наслідками насильства в сім’ї стають психоневрологічні розлади в дітей: безсоння, енурези та енкопрези (недержання калу), нервові тики тощо, а також соматичні захворювання як відповідь на стрес (це перш за все серцево-судинні розлади, порушення травлення, астма, алергії та шкірні захворювання). Ознаками скоєного над дитиною насильства та неналежного догляду можуть бути також недостатня вага; затримки у розвитку, анемія ,слабкий імунітет; тики, ссання пальців, розгойдування; недотримання правил особистою гігієни; одяг, що не відповідає погодним умовам та віку дитини; часті звернення до медичних закладів, все більша кількість ушкоджень; брак необхідного лікування; невідповідність ушкоджень поясненням, що їх дає дитина або її батьки чи піклувальники.

Дуже важливо розглядати наслідки насильства, пережитого дитиною, зважаючи на її вікові особливості. У різні періоди життя реакція на подібну психологічну травму може виявлятися по-різному. Найзвичайнішими симптомами залежно від віку є:

• для дітей у віці до 6 місяців – низька рухова активність, байдужість до навколишнього світу, нема реакції або надто слабка реакція на зовнішні стимули, не усміхається (або усмішка з’являється дуже рідко);
• для дітей у віці від 6 місяців до 1,5 року – страх перед батьками, страх фізичного контакту з дорослими (наприклад, коли доросла людина намагається взяти дитину на руки), постійна сторожкість без причин для неї, плаксивість, замкненість, постійний сум;
• для дітей 1,5–3 років – страхи, сплутаність почуттів, є порушення сну, втрата апетиту, агресія, страх перед чужими людьми, перед дорослими, схильність до сексуальних ігор, крайнощі у поведінці (від надмірної агресивності до повної байдужості);
• для дошкільників (3–6 років) – пасивна реакція на біль, примирення з ситуацією; тривога, боязкість, сплутаність почуттів, почуття провини, сорому, відрази, безпорадності, зіпсованості,болісна реакція

на критику; брехливість, схильність до крадіння та підпалів, жорстокість до тварин. Крім того, постерігаються форми поведінки, притаманні молодшому віку (енурез, ссаня пальців, утруднене мовлення тощо), а також негативізм, відчуження та агресія поряд з надмірною поступливістю. Слід також зазначити наявність сексуальних ігор та хворобливої мастурбації;

• для дітей молодшого шкільного віку – амбівалентні почуття стосовно дорослих, складності у визначенні сімейних ролей, страх, почуття сорому, відрази, зіпсованості, недовіри до світу; в поведінці відзначаються відчуження від людей, порушення сну, апетиту, агресивне поводження, відчуття «брудного тіла», мовчазність або несподівана говорючість, сексуальні дії з іншими дітьми;
• для дітей 9–13 років – те ж, що і для дітей молодшого шкільного віку, а також депресія, суб’єктивне почуття втрати емоцій, самотність, відсутність друзів, страх перед власним домом, небажання йти туди після школи. У поведінці відзначаються ізоляція, маніпулювання іншими дітьми (в тому числі з метою одержання сексуального задоволення),суперечливе поводження, а також неадекватні харчові уподобання (недоїдки, листя, крейда, равлики, таргани, інші комахи тощо);
• для підлітків 13–18 років – відраза, сором, провина, недовіра, амбівалентні почуття стосовно дорослих, сексуальні порушення, несфорованість соціальних ролей і своєї ролі в родині, почуття власної непотрібності. В поведінковій сфері відзначаються спроби суїциду, реалізоване чи нереалізоване бажання покинути власну домівку, агресивне поводження, запобігання тілесній й емоційній інтимності, непослідовність і суперечливість поводження.

                         

Травматичний стрес вважається НОРМАЛЬНОЮ реакцією на НЕНОРМАЛЬНІ обставини (події, що виходять за рамки звичайного життєвого досвіду людини). Діти старшого дошкільного і молодшого шкільного віку відображають у грі все, що відбувається навколо. Гра для них – це можливість впоратися з ситуацією, яка вже трапилася чи відбувається зараз. Тому вони відображають у рольових іграх війну, переселення, переховування у бомбосховищах, гру у військових, медиків, волонтерів тощо. У таких випадках не треба хвилюватися (якщо це не загрожує здоров’ю та життю дитини). Це нормальна реакція дітей на незвичайні ситуації. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) виникає як відкладена та/або затяжна реакція на стресову подію чи ситуацію (короткочасну або тривалу) надзвичайно загрозливого чи катастрофічного характеру. За даними ВООЗ, близько 80% постраждалих в екстремальних ситуаціях людей, успішно справляються з травматичним стресом і тільки у 20 % прояви травматичного стресу трансформуються у посттравматичний стресовий розлад як хворобу, в якій проявляються фізіологічні та психологічні симптоми (див. таблицю).

Ознаки та симптоми посттравматичного стресового розладу у дітей

(за даними Американського національного центру з ПТСР)

Вікова категорія дітей	Ознаки та симптоми
Діти молодшого віку (1 – 6 років)	·                   Безсилля і пасивність, відсутність звичайних реакцій ·                   Генералізований страх ·                   Підвищена збудливість і незібраність ·                   Пізнавальна плутанина ·                   Складність говорити про цю подію ·                   Складність визначати почуття ·                   Нічні кошмари, інші порушення сну ·                   Страх розставання і «чіпляння» за близьку людину ·                   Регресивні симптоми (наприклад повернення нічного нетримання сечі, втрата мови, рухових навичок) ·                   Нездатність збагнути смерть як неминучість ·                   Тривога з приводу смерті ·                   Соматичні симптоми (болі в животі, головні болі тощо) ·                   Підсилена реакція на гучні звуки ·                   «Заморожування» (раптова нерухомість) ·                   Метушливість, нехарактерний плач ·                   Уникання або тривога у відповідь на конкретні стимули, специфічно пов’язані з травмою, включаючи бачене і фізичні відчуття
Діти молодшого та середнього шкільного віку (6 – 11 років)	·                   Почуття відповідальності та провини ·                   Повторювана травматична гра ·                   Відчуття тривоги при згадках про подію ·                   Нічні кошмари, інші порушення сну ·                   Стурбованість з приводу безпеки, думки про загрозу ·                   Агресивна поведінка, спалахи гніву ·                   Страх почуття болю, травми ·                   Пильна увага до тривоги батьків ·                   Ухиляння від школи ·                   Тривога/турбота про інших ·                   Поведінкові, емоційні, особистісні зміни ·                   Соматичні симптоми (скарги на тілесні болі) ·                   Очевидні тривога/страх ·                   Схильність до усамітнення ·                   Конкретні пов’язані з травмою страхи, загальні страхи ·                   Віковий регрес (веде себе як молодша дитина) ·                   Тривога розлуки ·                   Втрата інтересу до діяльності ·                   Плутанина думок, недостатнє розуміння травматичних подій ·                   Відсутність чіткого розуміння явища смерті, причини «поганих» подій ·                   Прогалини в нестачі розуміння заповнюються «магічними» поясненнями ·                   Втрата здатності до концентрації в школі, зниження успішності ·                   Дивна або незвичайна поведінка
Підлітки (12–18 років)	·                   Егоїстичність ·                   Небезпечна для життя поведінка ·                   Бунт удома або в школі ·                   Різкі зміни у стосунках ·                   Депресія, уникнення спілкування ·                   Зниження успішності в школі ·                   Спроба віддалиться і захиститься від почуттів сорому, провини, приниження ·                   Надмірна активність з іншими людьми чи відсторонення від інших з метою врегулювання внутрішнього конфлікт Схильність до переживання нещасних випадків ·                   Бажання помсти, активність, пов’язана з відповіддю на травму ·                   Порушення сну і харчування, нічні кошмари.

За матеріалами http://llt.multycourse.com.ua/ua/page/15/50

“Здоров’я – вид гармонії,
але його межі дуже широкі
й не у всіх однакові”

Великим щастям для людини вважається збереження здоров’я. Збереження здоров’я дитини, це першочергове завдання для родини та школи.

Існує багато визначень поняття здоров’я. Зокрема, Білля Райн – професор школи соціальної роботи Мак Гіллі університету (Канада) – пропонує концепцію поняття “здоров’я”, в основу якої покладено світогляд перших поселенців Канади, які сприймали життя, як колесо. Відповідно до цього світогляду, усе в життя має бути в гармонії, тобто кожна сфера життя має бути розвинута достатньою мірою – інтелектуальна, емоційна, фізична, соціальна, професійна, екологічна, психологічна.

Наші сучасні хлопчики та дівчатка, ті, для кого рухова активність є життєвою необхідністю та умовою для розвитку, рухаються недостатньо. Перехід з дитячого садка в школу супроводжується значним зниженням рухової активності дітей. “Руховий голод” і відсутність загартування знижують працездатність, пригнічують реактивність організму. Якщо невиправданий занадто ощадливий руховий режим триває роками, дитина прийде в життя непідготовленою, значно обмеженою у виборі професії.

За статистикою, до 24 годин на тиждень учні приділяють перегляду телепередач, старшокласники 85% денного часу вимушені проводити сидячи за робочим столом. Комп’ютерні ігри ще більше ускладнили порушення рухової активності дітей і підлітків.

Існуюча система фізичного виховання, коли діти займаються фізкультурою під час уроків фізкультури тричі на тиждень, дозволяє виробити ряд необхідних навиків, прищепити любов до спорту, однак не забезпечує необхідного рухового режиму. Уроки фізичної культури заповнюють дефіцит рухової активності лише на 21%.

 

У забезпеченні фізичного виховання дітей у сім’ї велику роль відіграють батьки. Саме вони є прикладом для своїх дітей у ставленні до фізичної культури. Прекрасна традиція: мати і батько самі вранці роблять ранкову зарядку й залучають до неї дітей, катаються разом з ними на лижах і велосипедах, беруть участь у походах і прогулянках.

Лише цілеспрямована робота школи та родинне виховання може забезпечити розуміння дитиною значення фізичного виховання. Навчально-виховний процес зумовлюється вагомим вкладом у зміцнення здоров’я підростаючого покоління та правильний фізичний розвиток, збільшення тривалості життя, формування в молоді найважливіших морально-вольових якостей, прищеплення відповідних санітарно-гігієнічних навичок, здійснення підготовки до участі в продуктивній праці.

Половина людей здаються на шляху до своєї мети, тому що їм ніхто не сказав: «Я вірю в тебе, у тебе все вийде!»
Багато батьків, у яких є діти шкільного та дошкільного віку, стикаються з проблемою відсутності мотивації до навчання у дитини. Як же сформувати у школяра бажання вчитися? Як зробити так, щоб у нього не пропадав внутрішній стимул пізнавати нове, незалежно від того, скільки зусиль треба буде для цього докласти? Як сформувати мотивацію до навчання у школяра, який вважає, що вчитися в школі нудно?У цій статті спробую розкрити тему, що таке мотивація, чому відбувається її зниження і втрата у школярів, як формується і працює мотивація до навчання, і що ви можете зробити, щоб дитина почала відчувати задоволення від процесу навчання і підвищила успішність у школі.
Одна з основних проблем сучасної педагогіки – відсутність бажання та інтересу дітей вчитися, отримувати знання. В одних дітей мотивація у до навчального процесу зникає, не встигнувши з’явитися, в інших – з різних причин втрачається з часом. Чому це відбувається, хто винен і в чому причини давайте розберемося разом. В інтернеті, та й книжкових магазинах є велика різноманітність видань на цю тему, та й у кожного батька є своя думка з цього приводу. Однак питання залишається актуальним і донині в багатьох сім’ях.Деякі батьки пропонують ставити в приклад сьогоднішніх успішних людей, олігархів, лякають роботою двірником і вантажником, а хтось упевнений, що інтерес дитини до навчання залежить від вчителів і психологів, тим самим перекладаючи з себе відповідальність на плечі школи. Інші ж пропонують радикальні способи вирішення цього питання: карати за погані оцінки, позбавляти комп’ютера, планшетів, телефону, прогулянок, спілкування з друзями за кожну оцінку нижче 4, серед таких батьків зустрічаються і ті, хто вдається до старих перевірених методів, як ремінь і качалка.
Виправданість таких методів формування мотивації до навчання у школяра ми зараз розбирати не будемо. Думок багато, і як говоритися кожен має право на цю думку. Але мета даної статті запропонувати всім батькам поглянути на питання мотивації до навчання у школяра з інших сторін.
Мотивація з точки зору науки.
Для початку розберемо витоки походження терміна «мотивація». Походить це слово від англійського «move» – «рухати». Іншими словами, мотивація – це те, що рухає людиною, змушує її із завзятістю і наполегливістю виконувати те чи інше завдання і йти до поставленої мети. Мотивована людина легко досягає інтелектуальних, спортивних та творчих успіхів.
Мотивація до навчання запрограмована в нас від природи: отримане знання або заволодіння новим вмінням винагороджується виплеском гормонів щастя. Навчання можна навіть перетворити в одержимість, тому дуже важлива правильне дозування стимуляції. Якщо дитина не знає точно, чи зможе вона зробити завдання, і, тим не менш, справляється з роботою, ступінь відчуття успіху найвища. І, звичайно ж, мотивація до навчання у школяра стає дуже сильною. А от якщо очікуваної винагороди або похвали не відбувається або пред’являються підвищені вимоги, система підвищення мотивації за допомогою винагороди зникає. Те ж саме відбувається, якщо успіх стає чимось само собою зрозумілим. І в цьому випадку сформувати у школяра бажання вчитися буде практично неможливо.
Напевно, ви помічали це явище у своєї дитини: перший раз, зумівши правильно розкласти картинки, кубики або конструктор він був дуже гордий собою, а на четвертий – п’ятий раз, залишався, абсолютно спокійний. Це і є мотивація до навчання з наукової точки зору. І зароджується вона зовсім не в школі, а набагато раніше – ще в дитячому віці в домашніх умовах. Саме батьки розвивають в дитині бажання осягати нове і формують у нього бажання вчитися. Багато хто з нас при вихованні дітей вибирають різні способи посилення мотивації до пізнання. У кожного з цих способів в залежності від стилю виховання різні результати, в кожному з них є позитивні і негативні сторони але, найголовніше, це стимулює нас батьків до самовдосконалення протягом усього життя.
Підсумком формування мотивації до навчання є шкільна успішність. Але для багатьох школярів та їх батьків час, відведений для виконання домашніх завдань, стає щоденним випробуванням терпіння. Батькам доводиться багато разів закликати дитину сісти за уроки. Замість того щоб робити уроки, учень дивиться у вікно, малює маленьких чоловічків в зошиті або гризе олівець, або його неможливо відірвати від телевізора чи комп’ютера. Батьки втрачають терпіння, і – слово за слово – розгорається скандал. Дитина не отримує задоволення від навчання, перебуваючи під постійним тиском дорослих і, як наслідок, повністю втрачає інтерес і бажання вчитися. Батькам все складніше знаходити аргументи для посилення мотивації до навчання, адже в розумінні дитини з’являється впевненість: школа – це каторга. Подібне відбувається з багатьма дітьми, і справа тут не в нестачі здібностей.
Шкільні успіхи і невдачі – це не показник виключно розумового розвитку та здібностей школяра. Шкільна успішність, скоріше, це сума умінь, навичок, знань і бажання вчитися. Дитині, яка не зацікавлена у навчанні, дуже складно отримати знання та зуміти їх застосувати на практиці. Відсутність мотивації до навчання часто веде до стійкої неуспішності та інтелектуальної пасивності. Неуспішність, в свою чергу, веде до відхилень у поведінці.
Щорічно у більшості учнів прагнення до досягнень у навчанні та мотивація до навчання знижується. Причому якщо раніше в таку категорію дітей потрапляли, в основному, підлітки – у зв’язку з перехідним періодом – то тепер неухильно знижується мотивація до навчання навіть у малюків в початковій школі.
З чого все починається?
Помилка батьків №1.
Батьки вважають, що дитина готова до навчання в школі, тому, що вона багато знає для свого віку. Але інтелектуальна готовність – це не синонім готовності психологічної, яка визначається рівнем розвитку довільної поведінки, тобто умінням дитини підкорятися певним правилам і робити не те, що йому хочеться в даний момент, а то, що робити необхідно. Тут важливо розвивати у дитини вміння долати себе: привчати дитину робити не тільки те, що йому подобається, а й те, що не подобається, але необхідно. І це завдання ще дошкільного віку.
Помилка батьків №2.
Дитину рано віддають в школу. Не можна скидати з рахунків біологічне дозрівання (кістковий і зубний біологічний вік).Біологічно незрілу дитину краще в школу не віддавати, тому у неї ще не сформована рука. Перевірити чи сформована рука можна наступним чином: попросити дитину ставити крапки в клітини. У нормі дитина проставляє 70 точок за 1 хвилину. Якщо результат нижче, то цілком можливо, що рука ще не закостеніла. Що стосується зубів, до моменту вступу дитини до школи у нього повинні змінитися 4 передніх зуба: 2 внизу і 2 вгорі. Таким чином, біологічна неготовність дитини до школи веде, як правило, до важкої шкільної адаптації (дитина швидко втомлюється і не справляється), а це ймовірність того, що дитина починає тихо ненавидіти школу.
Помилка батьків №3.
Діти не відвідують дитячий садок. Відсутність контакту з однолітками веде до відсутності довільної поведінки, коли дитина змушена, щоб грати з іншими, дотримуватися правил, навіть, якщо йому не дуже хочеться, рахуватися з чужою думкою і бажанням, жити в колективі.
Помилка батьків №4.
Неблагополуччя в сім’ї: дитина, що звикла до високого емоційного негативного напруженням під час переживань з приводу своєї сім’ї, як правило, вже просто не реагує на проблеми з приводу навчання і відміток – у неї просто не вистачає на це енергії.
Помилка батьків №5.
Відсутність чіткої організації життя дитини, недотримання режиму дня, бездоглядність в побуті – діти, які організовані крім школи, тобто відвідують якісь цікаві для них заняття, як правило, незважаючи на навантаження, більш мотивовані до навчання.
Помилка батьків №6.
Порушення єдності вимог до дитини з боку батьків (завжди є лазівка для дитини щоб щось зробити не так, як треба, «зіштовхнути батьків лобами», поскаржитися бабусі і дідусеві на батьків)
Помилка батьків №7.
Неправильні методи виховання: придушення особистості, погрози, фізичні покарання або, навпаки, надмірна опіка.
Помилка батьків №8.
Завищені вимоги без урахування об’єктивних можливостей дитини; розсуд злого умислу, ліні, в той час, як можуть бути об’єктивні причини для цих проявів (соматичне стан, психологічні особливості, особливості розумового розвитку та ін.)
Помилка батьків №9.
«Вбивання» мотивації до навчання шляхом висміювання, некоректних висловлювань, порівняння з іншими дітьми, «загін» дитини в ситуацію неуспіху, невдачі та інше. Проектування своїх очікувань на доньку чи сина – це, напевно, найпоширеніша помилка батьків, не завжди навіть усвідомлювана.
Помилка батьків №10.
Батьки вірять у те, що діти повинні розділяти інтереси, які були у них в дитинстві, і часом не допускають навіть думки про те, що їх дитині це може бути зовсім не цікаво. Тиск батьків може бути тим сильніше, чим менше їм самим вдалося реалізуватися в цікавлять їх областях.
Формування спонукання до дії. Як це зробити на практиці?
Це означає не просто закласти в голову дитини готову мета і мотиви, а створити такі умови, таку обстановку, в яких йому самому захочеться вчитися.
1) З’ясувати, що є причиною низької мотивації: невміння вчитися або помилки виховного характеру.Дорослі часто говорять дітям про те, що «ти не будеш вчитися – станеш двірником».Така далека перспектива ніяк не впливає на мотивацію до навчання. Дитину цікавить найближча перспектива. Але йому важко, він не справляється. Труднощі у навчанні формують небажання вчитися у тих, кого батьки не привчили їх долати. Як правило, такі діти не люблять вчитися. Причиною відсутності мотивації може бути і минулий невдалий досвід (два рази не вийшло, третій раз не буду і намагатися). Батькам необхідно вчити дитину «не здаватися», а продовжувати прагнути до результату, вірити в себе і свої сили і тоді результат не змусить себе чекати.
2) Застосовувати відповідно до причини корекційні заходи: вчити дитину вчитися, якщо не сформовані навички навчальної діяльності та довільної поведінки, або і виправляти свої виховні помилки, а для початку їх необхідно просто побачити і зізнатися собі, що «я роблю щось не так ».
3) В процесі навчання, поки у дитини не сформована довільність поведінки, для дитини важливо, щоб батьки контролювали процес навчання і враховували індивідуальні особливості дитини: коли йому краще сісти за уроки, які уроки робити в першу чергу, коли робити паузи та інше. Взагалі-то вище сказане найбільше підходить для періоду початкової школи, а ще конкретніше для першого класу. Але, якщо і в середній школі дитина не сформувала у себе навички навчальної діяльності, то важливо повернутися до першого класу і пройти знову весь шлях формування навчальних навичок, просто це виявиться швидше, ніж у першому класі. Іноді дитина не вміє працювати з текстом – вчіть виділяти головну думку, переказувати. Іноді дитина не може сісти за уроки вчасно – привчайте до самоконтролю.
4) Важливо створювати для дитини зону розвитку, а не робити за дитину те, що він може (хоча і з труднощами) зробити сам. Наприклад, не треба показувати, як вирішувати задачу, вирішуючи її замість дитини, а краще створити таку ситуацію, коли хоча б частину завдання дитина робить сама. «Ти старався, молодець. Але ти допустив дві помилки. Знайди їх ». Процес більш тривалий, але більш правильний. При цьому, найчастіше така дитина (замість якого завдання виконують батьки) щосили маніпулює батьками, а батьки і не підозрюють про це. («Мама, тільки ти можеш так дохідливо мені пояснити і показати, як вирішувати таке завдання, ніхто інший не може, навіть вчителька» – маніпуляція чистої води).
5) Дуже важливий момент – оцінювання зробленої роботи батьками і вчителем. Батьки можуть оцінити роботу «Молодець, добре!» (Порівнюючи сьогоднішні результати дитини з вчорашніми), а вчитель, порівнявши результати дитини з класом, оцінить це як «погано». Для уникнення таких випадків, важливо мати постійний контакт зі школою і цікавитися вимогами, що пред’являються до учнів. В іншому випадку у свідомості дитини створюється образ ворога – вчителя (батьки хороші – хвалять, вчитель поганий – лає). А це породжує огиду до школи, небажання вчитися.
6) Згідно з результатами досліджень, мотивація успіху (і як наслідок, висока навчальна мотивація) формується у дітей в тих сім’ях, де їм надавали допомогу при підвищенні вимог, ставилися до них з теплотою, любов’ю і розумінням. А в тих сім’ях, де був присутній жорсткий нагляд або байдужість, у дитини формувався не мотив досягнення успіху, а мотив уникнення невдачі, що прямо веде до низької навчальної мотивації.
7) Дуже важливим моментом у навчальній мотивації є адекватна самооцінка дитини. Діти з заниженою самооцінкою недооцінюють свої можливості і знижують навчальну мотивацію, діти із завищеною самооцінкою адекватно не бачать межі своїх здібностей, не звикли бачити і визнавати своїх помилок. Тому, дуже важливо – адекватність самооцінки дитини щодо навчального процесу, в тому числі. Важливо пам’ятати, що в житті є багато значимого, крім академічної успішності – можна прожити з середніми знаннями і бути особистістю. Куди гірше, коли немає позитивного самосприйняття – самооцінка занижена, немає почуття впевненості в собі, поваги до себе як до особистості – спробуйте з таким багажем вижити і добитися життєвого успіху.
8) Важливо заохочувати дитину за гарне навчання. Матеріальне заохочення (гроші за гарні оцінки) часто призводить до досягнення цілі будь якими способами. Хоча для американців платити за навчання – явище цілком нормальне, звичне і часто використовується. Але це палиця з двома кінцями: де гарантія, що через якийсь час дитина буде брати в руки книги тільки за гроші. Тому питання матеріального заохочення дітей за гарне навчання – це те питання, яке кожен батько повинен вирішити для себе самостійно. А ось заохочувати дітей за гарне навчання спільними походами (в цирк, на каток, в боулінг ) цілком прийнятно, крім того попутно батьками вирішується ще одне важливе завдання: цікаве спілкування зі своєю дитиною, задоволення потреби дитини бути частиною сімейної системи .
9) У справі підвищення інтересу дитини до навчального процесу дуже важливий контакт з дитиною і довірча атмосфера. Важливо пояснити дитині, що процес формування вміння вчитися процес тривалий, але необхідний. Для підлітка важливо «Не пиляти», не карати, чи не обіцяти нагород. Потрібен контроль – допомога, а не контроль-тиск. Для підлітка важливо піднімати тему професійного визначення.
10) Не очікуйте негайних успіхів – зніміть з цього приводу «рожеві окуляри». Можуть бути падіння, «топтання» на місці. Але якщо ви будете послідовно і систематично працювати над питанням підвищення навчальної мотивації своєї дитини, то неодмінно буде зліт.
Ця стаття є яскравим прикладом того на скільки важлива є мотивація у житті дитини, і як вона потім впливає на все подальше життя. І яку важливу роль відіграють саме батьки у вихованні саме цієї якості. Тож все в наших руках.

Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності давно існує в нашій державі. Безпритульні діти – це діти обділені не тільки матеріальними цінностями, яким бракує батьківської любові, уваги, підтримки.

Чому ж діти самі залишають рідні домівки? В основному це стається у сім’ях, де батьки ведуть асоціальний спосіб життя (алкоголізм, наркозалежні), байдужість батьків до проблем дитини, її виховання. 

Слід зауважити що батьки, в першу чергу, піклуються за матеріальний стан сім’ї, щоб дитина була забезпечена всім необхідним, ігноруючи морально психологічний стан дитини, тобто її проблеми, страхи, переживання. Слід пам’ятати, що в підлітковому віці дитина сприймає все близько до душі і те, що для дорослих здається нормальним, то для підлітка може бути трагедією. З дітьми треба багато говорити, пояснювати.

Як запобігти  такому явищу? У нашій державі створені сімейні форми виховання:

• дитячий будинок сімейного типу – окрема сім’я, яка може взяти на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
• прийомна сім’я – це сім’я або особа, що не перебуває в шлюбі, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання.

Такі форми виховання забезпечуються фінансовою та соціальною підтримкою з боку держави.

Діти – це наше майбутнє, підтримка і розвиток  нації. Не будьте байдужими до долі своїх дітей та тих, які залишились без батьківської любові. Якщо вашої турботи вистачить не лише на свою дитину, то подаруйте своє сімейне тепло іншим дітям, які з нетерпінням цього чекають