Категорія: Поради психолога

Часто малюнки – це віддзеркалення внутрішнього світу малюка. 
Попросіть дитину намалювати сім’ю. 
Уважно оцінивши малюнок, Ви зможете зрозуміти те, що дитина не завжди вміє і може розповісти дорослим.

💥 Те, що для малюка важливо, він малює великим. Незначиме – маленьким.

💥 У правій частині малюнку дитина частіше зображає того, хто має на неї сильний вплив.

💥 Персонаж, який розміщений вище за усіх, на думку дитини, має найбільшу владу у сім’ї.

💥 Найбільш близьких людей дитина малює поруч біля себе.

💥 Широко розкриті очі свідчать про тривогу, потребу в допомозі. Очі-крапочки означають, що дитина забороняє собі сльози і прохання.

💥 Великий, заштрихований рот – ознака агресії, небезпеки. Якщо рот відсутній або у вигляді крапки – відсутність права висловити власну думку і впливати на інших.

💥 Відсутні чи недомальовані руки свідчать про труднощі у взаємодії з оточуючим світом і у спілкуванні.

💥 Якщо стопи намальовані у профіль – це ознака стійкості, впевненості в собі.

💥 Багато затемнених, чи, навпаки, прозорих ділянок свідчать про невпевненість дитини в собі.

💥 Найбільш розумним у сім’ї дитина вважає того, кому намалювала найбільшу голову.

⚡Найважливіше при інтерпретації малюнку – загальне враження від нього. 
⚡Для того, щоб отримати об’єктивну картину стану юного художника – слід порівнювати кілька малюнків, зроблених впродовж місяця-двох. 
⚡Якщо тривожні знаки і депресивні кольори повторююються постійно – зверніться до дитячого психолога.

Сьогодні завершилася декада навчання учнів Білозерської ЗОШ № 18 ненасильницькому спілкуванню. З такою акцією в форматі міні-тренінгу разом з практичним психологом члени Шкільного клубу з медіації та порозуміння “Позитивчик” пройшлися всіма класами школи. Щоб навчання було цікавим та доступним показали медіаційну казочку “Про злого Вовка та маленьке гарненьке Порося”. Конфлікт між героями казки допомагали владнати шкільні медіатори, які й показали присутнім сам процес медіації. Що таке медіація, хто такі медіатори “позитивчики” ще раз нагадали школярам. Разом намагалися знайти поради з такого спілкування, яке б не приводило до насилля й непорозумінь. В фіналі кожної зустрічі учні самі в казковій формі від улюблених героїв надавали свої цілющі поради з ненасильницької комунікації, які разом з модератором Юлією Сухачовою оформляли на плакаті фліпчарта. Отже, тепер у школі запанують суцільні злагода й порозуміння, а кожен учень стане чемним, зразковим та матиме виключно ненасильницький вид комунікації!

Протягом тижня тривала акція з елементами тренінгу з ненасильницької комунікації від Шкільного клубу «Позитивчик» для учнів 6-А, 7-А, 7-Б, 8-А, 9-А, 9-Б класів. Члени клубу ознайомили школярівів з методом ненасильницького спілкування (ННС) та через казку «Про злого Вовка й гарненьке Порося» навчили комунікації у конфліктній ситуації. Під час тренінгу діти зрозуміли, що така поведінка спрямована на співчуття і задоволення потреб усіх учасників конфлікту. Метод ненасильницького спілкування визнано одним із найефективніших способів примирення й відновлення порозуміння між людьми у світі. В фіналі учні самі через казковий образ (їжачки, жучки, пташки, рибки, пінгвінчики, метелики) на плакаті фліпчарта надали свої корисні поради щодо правильного поводження в соціумі й пропаганди культури миру.

ДІТИ ЗАВЖДИ ПОТРЕБУЮТЬ ДО СЕБЕ НЕГАЙНОЇ УВАГИ

Виявляється, є таке важливе правило – правило “трьох хвилин”.

Воно працює, як для подружжя, так і для дітей.

Коли батьки в родині починають виконувати це правило, то помічають, що воно дуже багато змінює в стосунках на краще.

Правило “перших трьох хвилин” полягає в тому, щоб завжди зустрічати дитину з такою величезною радістю, наче зустрічаєте друга, якого не бачили вже багато, багато років.

І не важливо, ви повернулися з магазину, в який вибігали по хліб, чи прийшли додому з роботи.

Зазвичай, все, чим з вами хоче поділитися дитина, вона “видає” в перші хвилини зустрічі, саме в цьому полягає важливість не змарнувати цей час.

Ви одразу помітите тих батьків, які інтуїтивно виконують правило “перших трьох хвилин”. Наприклад, забираючи дитину зі школи, вони завжди присідають на рівень її очей, обнімають при зустрічі та говорять, що за нею скучили.

В той час, як інші батьки просто беруть дитину за руку, кажуть “пішли”, розмовляючи при цьому телефоном.

Приходячи з роботи, одразу звертайте всю увагу на дитину. Роззуваєтесь і біжите за дитиною. Ви маєте декілька хвилин для того, щоб сісти поруч біля неї, розпитати про її день та вислухати.

Потім вже підете їсти й дивитися новини. Якщо ви таким чином не звернете увагу на дитину, то вона буде ходити за вами цілий вечір, потребуючи спілкування.

ВАЖЛИВА НЕ КІЛЬКІСТЬ ЧАСУ, А ЕМОЦІЙНА БЛИЗЬКІСТЬ

Іноді декілька хвилин душевної бесіди значать для малюка набагато більше, ніж цілий день, проведений з вами разом, якщо думками в цей час ви були деінде.

За останніми даними, українці виділяють на спілкування з власними дітьми максимум 1,5 години на тиждень. Це навіть вважається непоганим результатом.

Поляки, наприклад, наводили свої дані, що у них батьки повністю приділяють дитині лише 4 хвилини в день.

Те, що ми весь час забігані й заклопотані, точно не зробить наших дітей щасливішими, навіть, якщо ми вважаємо, що робимо це заради них і їхнього добробуту.

Дітям дуже потрібне спілкування, потрібен власний життєвий приклад.

Для батьків і дітей вираз “час разом” має різне значення.

Для дорослих достатньо, щоб діти просто перебували поруч із ними, коли вони роблять щось удома чи йдуть в магазин.

А ось для дітей поняття “час разом” – це дивитися очі-в-очі, коли батьки сідають поруч, відкладають мобільні телефони, виключають думки про сотні своїх проблем і зовсім не відволікаються на сторонні справи.

Дитина ніколи не довіриться, якщо відчуває, що в пріоритеті у батьків в момент розмови є щось важливіше, ніж вона.

Звичайно, не завжди у батьків є час на спільну гру з власними дітьми, але в такі хвилини робіть тільки те, що хоче дитина. Не треба пропонувати їй ваші варіанти дозвілля.

Час швидкоплинний, і ви не встигнете отямитися, як ваші сини й дочки подорослішають, тож не гайте часу і починайте будувати довірливі стосунки з ними вже зараз.

Нехай правило “трьох хвилин” стане вам в цьому в пригоді.

За матеріалами life.pravda.com.ua

Ефективною формою самостійної роботи є їх самодіагностика щодо здатності до емпатії. Для цього батькам слід запропонувати зробити в домашніх умовах тестування – самодослідження властивих їм емпатійних тенденцій. На запит батьків та учнів школи пропоную ознайомитися з методикою І. Юсупова.

Дослідження рівня емпатійних тенденцій (За методикою І. Юсупова)

Інструкція. «Для виявлення рівня емпатійних тенденцій необхідно, відповідаючи на кожне із 36-ти твержень, давати відповідям такі числа: якщо ви відповіли «не знаю» – 0, «ні, ніколи» – 1, «іноді» – 2, «часто» – 3, «майже завжди» – 4 і відповіді «так, завжди» – 5. Давати відповіді необхідно до всіх пунктів».

1. Мені більше подобаються книжки про подорожі, ніж книжки із серії «Життя видатних людей».

2. Дорослих дітей дратує піклування батьків.

3. Мені подобається розмірковувати про причини успіхів і невдач інших людей.

4. Серед музичних передач віддаю перевагу передачам про сучасну музику.

5. Надмірне роздратування та несправедливі нарікання хворого необхідно терпіти, навіть якщо вони продовжуються роками.

6. Хворій людині можна допомогти навіть словом.

7. Стороннім людям не слід втручатися в кофлікт між двома особами.

8. Старі люди, як правило, ображаються без причини.

9. Коли в дитинстві слухав сумну історію, на моїх очах самі по собі з’являлися сльози.

10. Роздратованість моїх батьків впливає на мій настрій.

11. Я байдуже ставлюсь до критики на мою адресу.

12. Мені більше подобається розглядати портрети, ніж картини з пейзажами.

13. Я завжди прощав усе своїм батькам, навіть коли вони були неправі.

14. Якщо кінь погано тягне, його слід шмагати.

15. Коли я читаю про драматичні події в житті людей, то відчуваю, що це нібито відбувається зі мною.

16. Батьки ставляться до своїх дітей справедливо.

17. Я завжди втручаюсь, коли бачу, що підлітки або дорослі сваряться.

18. Я не звертаю увагу на поганий настрій моїх батьків.

19. Я довго спостерігаю за поведінкою тварин, відкладаючи інші справи.

20. Фільми та книги можуть викликати сльози тільки в несерйозних людей.

21. Мені подобається спостерігати за виразом обличчя та поведінкою незнайомих людей.

22. У дитинстві я приводив додому кішок і собак.

23. Усі люди необгрунтовано озлоблені.

24. Дивлячись на сторонню людину, мені хочеться вгадати, як складеться її життя.

25. У дитинстві молодші від мене за віком ходили за мною по п’ятах.

26. Коли я бачу покалічену тварину, я намагаюсь їй чимось допомогти.

27. Людині стане легше, якщо уважно вислухати її скарги.

28. Побачивши вуличну подію, я намагаюсь не потрапити в число свідків.

29. Молодшим за мене подобається, коли я пропоную їм свою ідею, справу або розвагу.

30. Люди перебільшують здатність тварин відчувати настрій своїх хазяїв.

З1. скрутної конфліктної ситуації людина має виходити самостійно.

32. Якщо дитина плаче, на це є свої причини.

33. Молодь має задовольняти будь-які прохання та чудацтва старих.

34. Мені хотілося зрозуміти, чому деякі мої однокласники інколи були замислені.

35. Безпритульних домашніх тварин слід відловлювати та знищувати.

36. Якщо мої друзі починають обговорювати зі мною свої особисті проблеми, я намагаюсь перевести розмову на іншу тему.

Підрахунок результатів

Перш ніж підрахувати отримані результати, перевірте ступінь відвертості, з якою ви відповідали. Чи не відповіли ви «ніколи» на деякі з тверджень під номерами: 3, 9, 11, 13, 28, 36, а також чи не відмітили пункти 11, 13, 17, 26 відповідями «так, завжди»? Якщо це так, то ви не захотіли бути відвертими перед самим собою, а в деяких випадках намагались виглядати краще, ніж ви є. Результатам тестування можна довіряти, якщо на всі перераховані твердження ви дали не більше трьох нещирих відповідей, якщо їх чотири – слід сумніватися в їх достовірності, якщо їх п’ять – можете вважати, що роботу виконали даремно. Тепер підсумуйте набрані вами бали зі всіх відповідей. Співставте результат зі шкалою розвиненості емпатійних тенденцій.

Класифікатор тесту

82-90 балів – це дуже високий рівень емпатійності. У вас хворобливо розвинене співпереживання. У спілкуванні, як барометр, тонко реагуєте на настрої співрозмовника, який ще не встиг сказати жодного слова. Вам важко від того, що оточуючі люди використовують вас як громовідвід, навалюючи на вас свої емоційні стани. Погано почуваєте себе у присутності «важких людей». Дорослі та діти охоче довіряють вам свої таємниці та звертаються до вас за порадою. Часто відчуваєте комплекс провини, побоюючись причинити людям клопіт, побоюючись не лише словом, а й поглядом зачепити їх. У той же час ви самі дуже вразливі. Можете страждати, коли побачите покалічену тварину, чи не знаходити собі місця від випадкового прохолодного привітання вашого шефа. Ваша вразливість іноді довго не зає заснути. Якщо у вас поганий настрій, вам потрібна емоційна підтримка інших. При такому ставленні до життя ви близькі до невротичного зриву. Вам треба піклуватись про психічне здоров’я.

63-81 бал – висока емпатійність. Ви чутливі до потреб і проблем оточуючих, великодушні, схильні багато чого їм пробачати. З непідробною цікавістю ставитесь до людей. Вам подобається «читати» їхні обличчя й «заглядати» в їхнє майбутнє, ви емоційно чутливі, товариські, швидко встановлюєте контакти з оточуючими та знаходите з ними спільну мову. Мабуть, і діти тягнуться до вас. Оточуючі цінують вашу душевність. Ви намагаєтесь не допускати конфліктів і знаходити компромісні рішення. Добре переносите критику на свою адресу. Оцінюючи події, більше довіряєте своїм відчуттям та інтуіції, ніж аналітичним висновкам. Уважаєте за краще працювати з людьми, ніж одному. Постійно потребуєте громадського схвалення своїх дій. Ви не завжди акуратні в точній і кропіткій роботі. Вас швидко можна вивести з рівноваги.

37-62 бали – нормальний рівень емпатійності, притаманний переважній більшості людей. Оточуючі не можуть назвати вас «товстошкірим», у той же час ви не належите до надто чутливих осіб. У міжособистісних стосунках ваше уявлення про інших складається значним чином під впливом їхніх учинків, а не особистих вражень. Вам притаманні емоційні прояви, водночас більшою мірою вони самоконтролюються. У спілкуванні ви уважні, намагаєтеся зрозуміти більше, ніж висловлено, однак за умови надмірного прояву почуттів співрозмовником утрачаєте терпіння. Намагаєтесь делікатно не висловлювати свою точку зору, якщо не впевнені, що вона буде сприйнята. При читанні художніх творів і перегляді фільмів частіше слідкуєте за дією, ніж за переживаннями героїв. Відчуваєте труднощі у прогнозуванні розвитку стосунків між людьми, тому трапляється, що їхні вчинки здаються вам несподіваними. У вас немає розкутості почуттів, і це заважає вашому повноцінному сприйняттю людей.

12-36 балів – низький рівень емпатійності. Ви відчуваєте труднощі в установленні контактів з людьми, незручно почуваєте себе у великій компанії. Емоційні прояви у вчинках оточуючих іноді здаються вам незрозумілими та безглуздими. Віддаєте перевагу заняттям конкретною справою на самоті, а не роботі з людьми. Ви прибічник точних формулювань і раціональних рішень. Мабуть, у вас мало друзів, а тих, хто є, ви цінуєте більше за ділові якості та ясний розум, ніж за чутливість і чуйність. Люди відповідають вам тим самим. Буває, що ви відчуваєте свою відчуженість, коли оточуючі не приділяють вам достатньо уваги. Це можна виправити, якщо ви знімете свій «панцир» і будете уважнішими до поведінки близьких, а їх проблеми сприйматимете як свої.

11 балів і менше – дуже низький рівень. Емпатійні тенденції особистості не розвинені. Вам важко першому розпочати розмову, ви тримаєтесь відокремлено від співробітників. Особливо вам складно контактувати з дітьми та людьми, які набагато старші за вас. У міжособистісних стосунках досить часто опиняєтесь у незручному становищі. Багато в чому не знаходите взаєморозуміння з оточуючими. Полюбляєте гострі відчуття, спортивні змагання вам подобаються більше, ніж мистецтво. У діяльності ви надто сконцетровані на собі. Ви можете бути дуже продуктивним в індивідуальній роботі, за умови ж взаємодії з іншими виглядаєте не зовсім добре. Хворобливо переносите критику на свою адресу, хоча зовнішньо можете на неї бурхливо не реагувати. Вам необхідна «гімнастика» почуттів.

Важливою ознакою зрілого громадянського суспільства є його гуманність, яка постійно реалізується її носіями – членами цього суспільства – через ставлення один до одного, до більших об’єднань людей, до природного довкілля

Тотальна гуманізація життя пов’язана насамперед з поліпшенням людських взаємин. У цьому контексті великого значення набуває проблема розвитку та виховання почуттєвої сфери особистості. Найвищі почуття, особливо моральні, що характеризують високорозвинену в духовному сенсі людину, надихають її на великі справи та благородні вчинки, не даються дитині в готовому вигляді від народження. Вони формуються батьками, родиною, навчальним закладом, суспільством…

Робота із сім’ями учнів є однією з важливих ланок просвітницької діяльності педагогів. Іноді вчителям досить складно встановити позитивні та результативні контакти з батьками. Пропонуємо поради, які сприятимуть спільній роботі та виникненню довірливих взаємин між батьками та педагогами:

• Поважайте батьків. Виявляйте повагу та зацікавленість.
• Заохочуйте співробітництво. Залучайте сім’ї до участі в житті класу.

Висловлюйте батькам свої пропозиції щодо їх участі в житті класу.

• Використовуйте різноманітні форми залучення батьків, будьте творчими та дипломатичними.

Кожна сім’я має свої інтереси та можливості, і те, що може бути прийнятним для однієї сім’ї, для іншої зовсім непридатне.

• Батьки самі мають вирішувати, яка участь у роботі для них краща.

Слід переконатись у розумінні дорослими, що будь-яка допомога корисна й цінна.

• Будьте терплячими.

Залучення батьків до виховного процесу може викликати труднощі як з боку батьків, так і вчителів, тому на розвиток нових стосунків знадобиться певний час. Співробітництво з батьками зміцнюється тоді, коли воно базується на досягненні невеликих проміжних успіхів протягом тривалого часу.

• Звертайте увагу на емоційний зв’язок між дітьми та батьками.

Навіть досвідченим батькам необхідно мати підтвердження того, що вони правильно виховують своїх дітей.

• Підтримуйте з батьками систематичний і тісний взаємозв’язок.

Намагайтеся кожного тижня зустрічатися з батьками для індивідуальних бесід.

• Висловлюйте свою дружелюбність.

Дайте батькам зрозуміти, що високо цінуєте їх участь у житті класу.

• Намагайтеся залучити до роботи всю сім’ю.

Шукайте творчі шляхи співобітництва не тільки з мамами, а й з татами, з іншими членами сім’ї.

• Підтримуйте конфиденційність.

Довіра – важлива умова виникнення та становлення дружніх зв’язків.

У кожній школі існує своя, вивірена практикою та досвідом система батьківської просвіти, метою якої є підвищення потенціалу сімейного виховання й удосконалення його реалізації. Форми роботи та заняття з батьками можуть охоплювати різну кількість батьків: бути загальношкільними, проводитись у старшій, середній чи молодшій школі; охоплювати класи по паралелях або у формі покласного всеобучу. У межах цих занять можна знайти місце й для підготовки батьків до емоційного розвитку дитини в сім’ї, зокрема виховання емпатії.

Перед педагогами стоїть завдання актуалізувати проблему емоційного розвитку дитини в сім’ї, розширити знання батьків, підказати шляхи та засоби такої роботи в сім’ї. Найбільш природним є включити питання емоційного розвитку дітей у розділ, присвячений виховній діяльності сім’ї.

Формами підготовки батьків до виховання в їхніх дітей емпатії до однолітків найкраще слугують бесіди, семінари, обмін досвідом, диспути, обговорення тверджень виховного змісту.

Організаційні умови проведення занять. Для того щоб успішно провести зустріч із батьками, слід створити комфортну, невимушену атмосферу. Помічено, що цьому може сприяти застосування нетрадиційних методів знайомства учасників заняття. Наприклад, можна запропонувати батькам, називаючи своє ім’я, пригадати, як їх називали в дитинстві, розповісти про свої улюблені страви, квіти, музичні вподобання тощо. Слід проявляти творчість у пошуках методів представлення батьків та їх урізноманітнення.

Батьки мають залучатися до активного обговорення питань, які висуваються як предмет розмови. Цього можна досягти, якщо питання вимагатимуть розгорнутих відповідей. Корисно ділити учасників заняття на пари або невеликі групи, в яких батьки, відчуваючи себе вільно й невимушено, могли би висловити власну точку зору.

Приміщення, в якому проводиться зустріч, має бути зручним і затишним. Стільці можна поставити по колу, щоб усі присутні бачили один одного й відчували своє включення в обговорення. Бажано використовувати наочність, відео-, роздаткові матеріали для підкріплення виступів. Розповідь про певні ситуації чи події у класі можуть підтверджуватися фотографіями або магнітофонними записами. Обов’язково мають включатись розважальні та ігрові моменти.

Запрошуючи батьків на зустріч, слід звертатись персонально до кожного з них. Плануючи зібрання, слід передбачити час для того, щоби батьки могли поспілкуватись між собою, ознайомитися з підготовленою наочністю.

Пропонуємо використати поради батькам, які можна оформити у вигляді стіннівки або окремих пам’яток:

• Радійте своїй дитині!
• Розмовляйте з дитиною спокійно.
• Будьте терплячими.
• Намагайтеся кожного дня читати разом з дитиною.
• Заохочуйте зацікавленість і фантазії дитини.
• Піклуйтесь про те, щоб дитина мала можливість отримувати нові враження, які можуть стати джерелом її фантазій, мрій.
• Купуйте книжки, платівки чи касети з улюбленими казками, піснями дитини. Хай вона насолоджується ними.
• Якщо дитина зацікавилася чимось і почала колекціонувати щось – залучайтесь до її улюбленої справи та допомагайте їй.
• Відвідуйте разом з дитиною музеї, виставки, бібліотеки.
• Намагайтеся ставитись до всього з гумором!
• Намагайтеся не відволікатись, не зупиняти, не переривати дитину, не підганяти її, говорячи, що ви все зрозуміли, поки дитина не розповість вам до кінця свою історію. У жодному разі не можна допустити, щоб дитина запідозріла, що вас не цікавить те, про що вона розповідає.
• Бажано не примушувати дитину робити щось, коли вона втомилася, схвильована або коли її щось відволікає.
• Бажано не задавати дитині надто багато запитань.
• Намагайтесь не примушувати дитину робити те, до чого вона не готова.
• Не можна постійно виправляти дитину, повторюючи: «Не так», «Перероби це».
• Намагайтесь не заперечувати, наприклад, «Ні, вона не синя»; краще стверджувати: «Вона червона».
• Бажано не критикувати дитину навіть наодинці, а тим більше у присутності інших людей.
• Намагайтесь не встановлювати для дитини надто багато правил: вона просто перестане звертати на них увагу.
• Бажано не зловживати стимулами для дитячих вражень – іграшками, поїздками та ін.
• Намагайтеся не порівнювати дитину з іншими дітьми.

Дуже корисним, на наш погляд, є виготовлення плакату з текстом змісту книги «Діти вчаться тому, чого їх навчають» відомих американських психологів Нолта Дороті й Харіса Рейчел, який містить у собі квінтесенцію виховання:

Якщо діти живуть у критиці, вони вчаться осуджувати.

Якщо діти живуть у ворожості, вони вчаться битись.

Якщо діти живуть зі страхом, вони вчаться боятись.

Якщо діти живуть у жалості, вони вчаться жаліти себе.

Якщо діти живуть з насмішками, вони вчаться бути нерішучими.

Якщо діти живуть із заздрістю, вони вчаться зневірі.

Якщо діти живуть зі стидом, вони вчаться відчувати себе винними.

Якщо діти живуть із заохоченням, вони вчаться довірі.

Якщо діти живуть у терпимості, вони вчаться терпінню.

Якщо діти живуть із похвалою, вони вчаться бути вдячними.

Якщо діти живуть з визнанням, вони вчаться любити.

Якщо діти живуть зі схваленням, вони вчаться любити себе.

Якщо діти живуть з розумінням, вони вчаться цілеспрямованості.

Якщо дітей учать ділитись, вони вчаться бути щедрими.

Якщо діти живуть у чесності, вони вчаться бути правдивими.

Якщо діти живуть у справедливості, вони вчаться бути сраведливими.

Якщо діти живуть у добрі та ввічливості, вони вчаться поважати.

Якщо діти живуть у безпеці, вони вчаться вірити в себе й довіряти іншим.

Якщо діти живуть у приязні, вони вчаться розуміти, що наш світ прекрасний.

У системі педагогізації батьків бесіда вважається однією з найбільш дієвих її форм. Діалог педагога з батьками і зворотний зв’язок з учасниками заняття сприяють більш швидкому знаходженню результативних шляхів виховання й розвитку в дітей емпатії до людей взагалі й однолітків зокрема. Основними частинами бесіди є: вступ, уведення в тему, постановка проблеми, основна частина, завершення бесіди та підбиття підсумків.

Орієнтовні теми бесід: «Емоційний розвиток дитини», «Шляхи та засоби виховання почуттів у молодших школярів» та ін.

Диспути є ефективним методом формування в батьків суджень, оцінок, переконань, які виникають у результаті зіткнення різних думок і точок зору у процесі його проведення. Тема та основні питання, які будуть обговорюватись, повідомляються батькам завчасно. Початок проведення: постановка проблеми, обґрунтування її актуальності, короткий аналіз, постановка ключового питання для обговорення. Коли проводиться диспут, батьки аналізують поняття, доводять і захищають свої погляди, намагаються аргументовано переконати своїх опонентів у хиткості чи хибності їх позиції. Педагог має слідкувати за коректністю висловів виступаючих, сприяти їхній відвертості та щирості.

Орієнтовна тема диспуту: «Дієве співчуття – допомога чи розбещення?»

Запитання для обговорення:

• Що таке співпереживання та співчуття?
• Чи потрібні вони кожній людині?
• Коли і як треба допомагати іншому?
• У яких випадках твердження, що допомога розбещує іншу людину, є справедливим?
• Найдієвіші форми співчуття.

Семінари значним чином активізують і стимулюють батьків, оскільки на них відбувається дискусійне обговорення їхнього власного досвіду виховання в дітей емпатії та самостійно опрацьованої інформації з цього питання. Колективне обговорення проблеми, свобода спілкування батьків між собою на семінарських заняттях створюють умови для утворення доброзичливих і щирих контактів. Виділяються такі організаційні етапи семінару: підготовчий (визначення тематики, розробка запитань, добір, формулювання завдань, розподіл запитань серед батьків, самостійна робота батьків, консультування батьків); основний (вступне слово вчителя – оголошення теми заняття, ознайомлення з ходом його проведення, уведення в тему; виступи батьків; запитання; спільне обговорення); заключний (підбиття підсумків, формулювання узагальнень).

Для проведення диспуту, семінару чи звичайного обговорення можна обрати деякі позиції змісту книжки згаданих вище американських психологів Нолта Дороті й Харіса Рейчел.

Ефективною формою самостійної роботи є їх самодіагностика щодо здатності до емпатії. Для цього батькам слід запропонувати зробити в домашніх умовах тестування – самодослідження властивих їм емпатійних тенденцій.

Чотири основних типи насильства над дитиною

1. Фізичне насильство

Будь-яке невипадкове нанесення ушкоджень дитині у віці до 18 років: побиття, штовхання, різкі неочікувані стусани, ляпаси, не- бажані торкання, тілесні ушкодження, завдання фізичного болю, удари із застосуванням різних предметів, тягання за вуха, припа- лювання гарячими предметами, рідинами, запаленими цигарками [1], насильницьке змушення до будь-чого, введення різного роду заборон, обмеження прав і свобод. Фізичне насильство – це реаль- не чи потенційне нанесення фізичної шкоди.

2. Зневажливе ставлення

Систематична нездатність або небажання забезпечити осно вні потреби залежного члена родини (дитини) у харчуванні, одязі, медичному догляді, захисті й прихильності, що може призвести до погіршення фізичного чи психічного здоров,я, затримки чи порушення розвитку, і кваліфікується як порушення прав людини. Зневажливе ставлення також вміщує в собі ігнорування та зневажання потребами дитини в навчанні, освіті, залишання дитини без нагляду.

3. Психологічне (емоційне насильство)

Ізоляція від членів родини, друзів; погрози застосувати фізичне насильство; приниження, крик, образи, ігнорування, знущання (насмішки), завдавання душевних страждань, формування і роз- виток почуття страху і безпорадності, зниження самооцінки, звинувачення у безглуздості, грубість, заборона зустрічатися з друзями і робити улюблену справу; відсутність підтримки і прийняття, вбивство або знущання над тваринами у присутності дитини.

Крім того, до психологічного насильства також відноситься постійна неправда, обдурювання дитини, невиконання батьками своїх обіцянок, та висунення таких вимог до дитини, що не відпо- відають її віковим можливостям. Негативне оцінювання, акценту вання уваги лише на недоліках, примушування до самотності та- кож відноситься до психологічного (емоційного) насильства.

4. Сексуальне насильство 

Будь-який вид домагань, які мають форму нав язливих сексуальних торкань, примушення до сексу і учинення сексуальних дій (зґвалтування, інцест) проти волі. Демонстрація дитині оголених геніталій, здійснення статевого акту на очах у дитини, спонукання дитини здійснювати подібні акти, демонстрація порнографічних та еротичних матеріалів, а також втягнення дитини у виготовлен- ня подібних матеріалів; підглядання за дитиною під час здійснення інтимних процедур

Працівникам освітніх закладів завжди треба пам’ятати, що гіперактивність, це не особливості темпераменту чи характеру дитини, не наслідок виховного процесу батьків, а медичний діагноз! Тому батьків треба сприймати не як першопричину «поганої» поведінки дитини, а спробувати зробити їх союзниками і разом, об’єднавши зусилля, допомогти дитині адаптуватися в колективі та отримувати знання.

1. Педагогам було б корисно знати ознаки синдрому дефіциту уваги, адже це ключ до розуміння малечі. Вчителі мають орієнтуватися в особливостях сприймання, уваги, пам’яті гіперактивних дітей, щоб в якомога доступнішій формі організувати розумову діяльність.

2. Дитина з гіперактивністю повинна завжди бути «на виду». Краще, якщо основне місце сидіння в класі буде в центральному ряді, на першій парті або навпроти стола вчительки. Так педагог може максимально стримувати увагу дитини, а для дитини це можливість швидко звернутися за допомогою у разі виникнення труднощів. 

3. Завдання, які надаються гіперактивній дитині мають свої особливості. Так, намагайтесь давати завдання які відповідають рівню знань дитини. Оскільки дуже легке чи дуже складне завдання – це привід для швидкого переключення уваги, яку і так тяжко втримати. Наступна особливість – на певний окремий відрізок часу давайте виконувати лише одне завдання, якомога чіткіше проговоривши умову і використовуючи якомога менше слів. І останнє, якщо завдання, яке треба виконати досить велике, допоможіть малечі розбити його на окремі частини і контролюйте виконання кожної.

4. Зведіть до мінімуму відволікаючі фактори навколо місця, де сидить дитина. Тут не повинно бути картин, годинника, дитячих наробок і т. д.

5. Режим дня і план заняття повинні бути якомога більше передбачуваним для дитини. Обов’язково організовуйте фізкультхвилинки, де є можливість порухатися і скинути напругу. Намагайтесь використовувати елементи гри і змагання під час занять.

6. Направляйте енергію гіперактивних дітей в корисне русло. Тобто давайте завдання, де можна проявити активність і після чого можна заслужити похвалу за це. Наприклад, роздати зошити чи картки, вимити дошку, намочити губку, полити квіти і т. д.

7. Створюйте ситуації, в яких гіперактивна дитина може стати експертом. Це дуже гарно вплине на формування самооцінки дитини та на сприймання її в класі. Адже зазвичай, в силу своїх особливостей, такі діти стають «крайніми» у всіляких конфліктних ситуаціях, а тому завжди отримують догани.

8. І останнє, пам’ятайте, такі дисциплінарні міри, як покарання, смикання, окрики, погрози, принижування не покращать поведінку дитини. Швидше за все ви досягнете протилежного результату. Тому намагайтесь ігнорувати негативні моменти і заохочувати позитивні та частіше хвалити гіпердинамічних діток. Корекція їх поведінки зазвичай здійснюється за допомогою медикаментозних і психологічних корекційних програм.

За останні двадцать років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань — справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.

Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.

1. Накази, команди: «Зараз же пе­рестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних фразах малюк чує не- бажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я. У відповідь діти зазвичай пручаються, «бур­кочуть», ображаються, впираються.

2. Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!», «Не прийдеш вчасно, нарікай на себе».

Погрози безглузді, якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише за­ганяють її у ще більший тупик.

Наприклад, мама почала погрожу­вати: «Так і підеш, усі хлопці побачать, який ти неохайний», — у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами.

Чи знайомі вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», чер­говою погрозою, окриком?

Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них ре­агувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на ву­лиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ре­меня.

3. Моралізаторство, повчання, про­повіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися», «Кожна людина має трудитися», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються ні­чого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це «сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді нудьгу, а найчастіше все разом узяте.

Справа в тому, що моральні засади й мо­ральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу — будьте впевнені: дитина знає, як по­трібно поводитися.

Якщо ж малюк порушує «норми пове­дінки», варто подивитися, чи не поводиться так ще хтось у родині. Якщо ця причина від­падає, то, швидше за все, ваша дитина «ви­ходить за рамки» через свою внутрішню не­впорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання — най- невдаліший спосіб допомогти.

4. Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи…», «Чому б тобі не спробувати?..», «По-моєму, потрібно піти й вибачитися», «Я б на твоєму місці дав здачі».

Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов’язок давати їх дітям. Часто ставимо у при­клад себе: «Коли я був у твоєму віці…». Однак діти не схильні прислухатися до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Ти так думаєш, а я інакше», «Тобі легко говорити», «Без тебе знаю!».

Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, вирішу­вати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чут­ливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед усе знаємо.

Така позиція батьків — «зверху» — дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання роз­повідати про свою проблему.

5. Докази, логічні доведення, нотації,

«лекції»: «Пора б знати, що перед їжею треба мити руки», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки», «Скільки разів я тобі гово­рила! Не послухалася — нарікай на себе».

і тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникає те, що пси­хологи називають «смисловим бар’єром» або «психологічною глухотою».

6. Критика, догани, звинувачення: «На

що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покла­лася», «Вічно ти!».

Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викли­кають у дітей або активний захист (напад у від­повідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та у своїх стосунках із батьками.

У цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Віра деяких батьків у виховне значення кри­тики воістину безмірна. Тільки цим можна по­яснити, що іноді в родинах зауваження впере­мішку з командами стають головною формою спілкування з дитиною.

Давайте простежимо, що може чути дитина протягом дня: «Уставай!», «Скільки можна ва­лятися?!», «Подивися, як у тебе заправлена со­рочка», «Знову з вечора не зібрав портфель», «Не грюкай дверима, малюк спить», «Чому знову не вигуляв собаку (не погодував кішку)? Сам заводив, сам і стеж», «Знову в кімнаті хто знає що!», «За уроки, звичайно, не сідав?», «Скільки разів говорила, щоб мив після себе посуд», «Стомилася нагадувати про хліб», «Гу­ляти не підеш, доки…», «Скільки можна висіти на телефоні?!», «Ти коли-небудь лягатимеш спати вчасно?!».

Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей. Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і най­легший спосіб (який, до речі, підказує бать­ківський стиль)— покритикувати вимоги самих батьків.

Що ж може врятувати становище,

якщо ситуація в родині склалася саме так?

Перше і найважливіше: спробуйте за­уважувати не тільки негативні, але й по­зитивні аспекти поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. На­приклад: «Спасибі, що ти сходив у садочок за малюком», «Добре, що ти прийшов, коли обіцяв», «Мені подобається готувати разом із тобою»,

Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй ви­словлювати необов’язково.

Це зовсім не так.

Ось гірке визнання одинадцятирічної дів­чинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла це багато разів. Наприклад, недавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за об­личчям мами: вона мені не посміхнулася. Так що тепер я точно знаю: Олега вона любить, а мене — ні».

Чи замислюєтеся ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно-білих тонах: без­умовно «так» або безумовно «ні»?

І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?

(ЗА Ю. ГІППЕНРЕЙТЕР)