Однією з найактуальніших проблем сьогодення є зростання злочинності, наркоманії, просліджується тенденція до росту числа дітей з поведінкою, що відхиляється від норми. Найважливішим завданням, що стоїть на сучасному етапі перед школою, є вирішення проблеми організації ефективної роботи з профілактики поведінки школярів, що відхиляється від норми.
Девіантна (від англ. – “відхилення”) поведінка – це загальна назва для різних порушень правил поведінки, що використовується в зарубіжній літературі. Девіантною зазвичай називають поведінку школярів, викликану неспецифічними (тобто не природженими) чинниками. Сюди відносяться звичайні дитячі пустощі, порушення дисципліни, іноді хуліганські вчинки, властиві дитячому віку. Вони найчастіше за все обумовлені ситуацією і дитячою готовністю їх зробити, а не внутрішніми причинами, психічними розладами.
Девіантна поведінка – звичайні труднощі розвитку дитини. У всіх випадках відзначається наростання емоційної напруженості. Воно характеризується виходом за нормальні межі почуттів, емоцій, переживань дітей. Напруженість веде до втрати почуття реальності, зниження самоконтролю, нездатності правильно оцінювати свою поведінку. Під впливом емоцій дитина, як і дорослий, перестає контролювати свої вчинки, здатна на безрозсудні дії. Їй нічого не варто нагрубити, вдарити, щось зламати. Таким чином, девіантна поведінка – це зміна реакції дитини на неприйняту для неї ситуацію.
Девіантна поведінка – майже завжди результат неправильного виховання. Неправильне виховання – це і виховання недостатнє, і виховання надмірне. Його характеризують два основні стилі: тепличної опіки та холодного знехтування. При нормальному, зваженому, збалансованому вихованні, яке спирається на індивідуальність дитини, відхилень немає і формуються нормальні люди.
Аномальна поведінка – відповідна реакція дитини на ситуацію, яка не відповідає його поглядам, оцінкам, поняттям. Зазвичай ця реакція має хворобливий характер. Якщо вона сильно зачіпає почуття дитини і викликає закріплення у свідомості, то девіантна поведінка стає нормою і переходить в розлад.
Розлад – набута форма поведінки. Вона не пов’язана ні з спадковістю, ні з органічними порушеннями. В основі його зазвичай лежать видимі причини і наслідки. Зазвичай спочатку виникає ситуація, не прийнятна для дитини, що створює для нього певні труднощі і яка веде до переживань, образ, обмеження самолюбства. Вона є стимулом, який запускає механізм. Коли стимул досягає критичного порогу, то виникає відповідна реакція, за допомогою якої дитина намагається зняти, скинути тяжкі для нього переживання.
Природна реакція у кожної дитини своя. Вона обумовлена розумінням ситуації (минулим досвідом), складністю самої ситуації, особливостями дитячого характеру та темпераменту, знанням виходу із ситуації, звичними формами реагування. У дітей характери різні, різна манера їх прояви, що й призводить до природних розбіжностей і навіть конфліктів. І для того щоб дитина стала особистістю, віна повинна навчитися самостійно та обдумано долати виникаючі перешкоди. Якщо таких перешкод занадто багато, то дитина починає їх обходити, шукати способи позбутися від занадто обтяжливих обов’язків. Тут і зароджується поведінка, що відхиляється, вірніше, що відхиляється – для дорослих, але природне для дитини у виниклій ситуації.
Сьогодні все частіше висловлюється думка, що дитині необхідна майже не обмежена свобода в його розвитку. Не свободу потрібно надавати дитині, а правильно керувати його вихованням. Потрібно усувати зайві перешкоди, що заважають недосвідченій дитині адаптуватися до життя. У які ж складні ситуації потрапляє дитина, що особливо травмує її? Це перш за все образи, часто повторювані, що ображають самолюбство, глузування над її батьками та близькими, над ним самим, неприйняття в гру або компанію, конфліктна ситуація в сім’ї (батьки зайняті з’ясуванням відносин і не звертають уваги, що дитина на це дуже болісно реагує), всі випадки депривації і багато інших причин. На жаль, вони не можуть бути усунені тільки шкільної корекцією.
Девіантна поведінка небезпечна не порушеннями дисципліни. Навіть самі значні порушення порядку можна пережити. Справа в наслідках. Поведінка, що відхиляється дуже істотно впливає на формування характеру, який визначає все майбутнє життя людини. Якщо така поведінка вчасно не зупинити і не підправити, то суспільство отримає неврівноваженого, морально незрілого, схильного до різних впливів громадянина. Ось чому корекція поведінки не благе побажання, а життєва необхідність, до якої потрібно підходити з усією серйозністю і відповідальністю.
До 12 років особливо інтенсивно йде становлення духовного, соціального і тілесного в людині. У цей період відбувається відбиток у собі внутрішнього образу дій і зовнішньої поведінки дорослих людей. Як надходять дорослі – так і дитина. Те, що в житті дорослої людини є найбільш значущим, у дитини закарбовується перш за все. Дитина бачить дорослого не так, як ми. Внутрішню сутність іншої людини вона відчуває інтуїтивно, а зовнішність сприймає безпосередньо.
Який характер, які звички та нахили закладені в дитинстві, з тим і піде людина по життю. В основі корекційного виховання метою являється формування звички до правильної поведінки, тобто такої звички, коли дитина вже не може вчинити інакше, коли правильна поведінка стає його потребою.
Найбільш очевидною є характеристика поведінки, що відхиляється за рівнями і змістом. Порушення – від слабких, майже непомітних, не виходять з норми, до сильних, що межують з серйозними порушеннями – легко розрізняє кожен вчитель. За ступенем соціальної небезпеки, а також залежно від вікових особливостей дітей девіантна поведінка підрозділяється на наступні рівні.
Непослух – найбільш поширена в дошкільному і молодшому віці форма опору вимогам, прохання, радам педагогів і батьків, моральним нормам суспільної поведінки. Може виступати у формі пустощів, проступку.
Витівка – короткий, епізодичний відрізок поведінки дитини, в якому яскраво виявляється його активність, ініціатива, винахідливість. Особливістю пустощі є її позитивний тон, переживання величезного задоволення від зробленого і обов’язково добре ставлення до оточуючих.
Пустощі теж являє собою епізод у поведінці дитини. І в ньому проявляються вигадка, ініціатива, активність. Однак на відміну від пустощі бешкетник вже свідомо порушує встановлені правила, навмисне вчиняє дії, що шкодять одноліткові або старшим. Мета пустощів – дошкулити, помститися або отримати вигоду для себе.
Провина – це вже соціально небезпечне явище. Основна відмінність проступку від пустощів у його повторюваності і завчасної продуманості. Якщо дитина повторює проступки неодноразово, є всі підстави говорити про створених у нього негативних рисах характеру. Найчастіше проступки пояснюють віковими особливостями, невмінням дитини довільно пригнічувати свої миттєві бажання та свідомо керувати поведінкою.
Дитячий негативізм (від лат. – Заперечую) проявляється як невмотивований та нерозумний опір дитини у результаті впливу на нього оточуючих людей. Буває активним і пасивним. Пасивний – це один з видів упертості, що виражається у відмові від виконання необхідного дії. Активний – коли дитина вчиняє дії, протилежні тим, які від нього очікуються.
За тривалістю прояви негативізм буває стійким та епізодичним. Перший триває довго, а другий проявляється лише часом.
У літературі виділяють різні типи важковиховуваних:
Виготський Л. С. (1987р.) виділив такі типи важких:
- безпритульні діти;
- важкі в масовій школі;
- діти з патологією органів почуттів;
- обдаровані діти.
Войтко В. І. (1970 р.):
- діти, що мають відхилення від прийнятих моральних норм поведінки;
- діти з протиправною поведінкою;
- діти з патологічними відхиленнями від норми поведінки.
Ц. П. Короленко і Т. Л. Донських ділять всі поведінкові девіації на дві великі групи: нестандартна та деструктивна поведінка. Нестандартна поведінка може мати форму нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів поведінки.
Подібна форма передбачає активність, хоча й виходить за рамки прийнятих норм у конкретних історичних умовах, але грає позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства. Прикладом нестандартної поведінки може бути діяльність новаторів, революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів в якій-небудь сфері знання. Ця група не може бути визнана з поведінкою, що відхиляється в строгому сенсі.
Типологія деструктивної поведінки вибудовувається відповідно до її цілей. В одному випадку це зовнішньодеструктівні цілі, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних) і відповідно зовнішньодеструктівну поведінку. У другому випадку – внутрішньодеструктивні цілі, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес, і відповідно внутрішньодеструктивну поведінку. 
Зовнішньодеструктивна поведінка, у свою чергу, ділиться на адиктивну і антисоціальну. Адиктивна поведінка передбачає використання якихось речовин або специфічної активності з метою відходу від реальності та отримання бажаних емоцій. Антисоціальна поведінка полягає в діях, що порушують існуючі закони і права інших людей у формі протиправного, асоціальної, аморальної поведінки.
У групі внутрішньодеструктивної поведінки Ц. П. Короленко і Т. А. Донських виділяють: суїцидну, конформістичну, нарциссичну, фанатичну і аутичну поведінку.
Суїцидна поведінка характеризується підвищеним ризиком самогубства.
Конформистична поведінка – поводження, позбавлене індивідуальності, орієнтоване виключно на зовнішні авторитети.
Нарциссична – управляється почуттям власної грандіозності.
Фанатична – виступає у формі сліпої прихильності до якої-небудь ідеї, поглядам.
Аутична – проявляється у вигляді безпосередньої відгородженості від людей і навколишньої дійсності, заглибленості у світ власних фантазій.
Всі перелічені форми деструктивної поведінки відповідають, на думку вчених, таким критеріям девіантності, як погіршення якості життя, зниження критичності до своєї поведінки, когнітивні викривлення (сприйняття і розуміння того, що відбувається), зниження самооцінки та емоційні порушення. Нарешті, вони з великою ймовірністю призводять до стану соціальної дезадаптації особистості аж до повної її ізоляції.
У психологічній літературі можна зустріти й інші підходи до класифікації видів поводження, щодо відхилень особистості.
У відповідності з перерахованими критеріями виділимо три основні групи відхилень: антисоціальна (делінквентна) поведінка, асоціальна (аморальна) поведінка, аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка.
Антисоціальна поведінка – це поведінка, що суперечить правовим нормам, загрозливе соціальному порядку і добробуту оточуючих людей. Воно включає будь-які дії чи бездіяльність, заборонені законодавством.
У дорослих людей (старше 18 років) делінквентна поведінка проявляється переважно у формі правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну або цивільну відповідальність і відповідне покарання. У підлітків (від 13 років) переважають такі види делінквентної поведінки: хуліганство, крадіжки, пограбування, вандалізм, фізичне насильство, торгівля наркотиками. У дитячому віці (від 5 до 12 років) найбільш поширені такі форми, як насильство по відношенню до молодших дітей або одноліткам, жорстоке поводження з тваринами, злодійство, дрібне хуліганство, руйнування майна, підпали.
Асоціальна поведінка – це поведінка, що уникає виконання морально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин. Воно може виявлятися як агресивна поведінка, сексуальні девіації (безладні статеві зв’язки, проституція, спокушання, вуайєризм, ексгібіціонізм і ін), залученість в азартні ігри на гроші, бродяжництво.
У підлітковому віці найбільш поширені втечі з дому, бродяжництво, шкільні прогули або відмова від навчання, брехня, агресивна поведінка, проміскуїтет (безладні статеві зв’язки), графіті (настінні малюнки і написи непристойного характеру), субкультуральні девіації (сленг, шрамування, татуювання).
У дітей частіше зустрічаються бродяжництво, шкільні прогули, агресивна поведінка, лихослів’я, брехня, крадіжка, вимагання (жебрацтво). Межа асоціальної поведінки особливо мінлива, оскільки вона більш за інших поведінкових девіацій знаходиться під впливом культури та часу.
Аутодеструктивні (саморуйнівна поведінка) – це поведінка, що відхиляється від медичних і психологічних норм, що загрожує цілісності та розвитку самої особистості. Саморуйнівна поведінка у сучасному світі виступає у наступних основних формах: суїцидальна поведінка, харчова залежність, хімічна залежність (зловживання психоактивними речовинами), фанатична поведінка (наприклад, залученість в деструктивно-релігійний культ), аутична поведінка, віктимна поведінка (поведінка жертви), діяльність з вираженим ризиком для життя (екстремальні види спорту, істотне перевищення швидкості при їзді на автомобілі та ін.)
Специфікою аутодеструктивної поведінки (аналогічно попереднім формам) у підлітковому віці є її опосередкованість груповими цінностями. Група, до якої включений підліток, може породжувати такі форми аутодеструкціі: наркозалежна поведінка, самопорези, комп’ютерна залежність, харчові адикції, рідше – суїцидальна поведінка.
У дитячому віці мають місце куріння і токсикоманія, але в цілому для даного вікового періоду аутодеструкція малохарактерна.
Ми бачимо, що різні види поведінки, як відхилення особистості розташовуються на єдиній осі “деструктивна поведінка”, з двома протилежними напрямками – на себе або на інших.
По спрямованості та ступеню вираженості деструктивності можна уявити таку шкалу відхилень: антисоціальне (активно-деструктивне), просоціальне (деструктивне, адаптоване до норми антисоціальної групи), асоціальне (пасивно-деструктивне), саморуйнівне (пасивно-аутодеструктивне), самовбиваюче (активно -аутодеструктивне).
Виділення окремих видів, що відхиляються та їх систематизація за схожими ознаками є умовними, хоча і виправданими з метою наукового аналізу. У реальному житті окремі форми нерідко поєднуються чи перетинаються.
А які ж причини виникнення відхилень у поведінці дітей та підлітків.
Виділяють 3 групи причин важковиховуваності:
соціальні причини:
1) місце проживання (чим більше місто, тим вище рівень злочинності)
2) шкільні причини:
- а) часта зміна вчителів;
- б) конфлікти між учителями;
- в) неуспіх дитини в навчанні;
- г) відкидання однокласниками;
- д) зловживання санкціями;
- е) “приклеювання ярликів”;
- ж) характер самої школи й ін. причини.
3) сімейні причини:
- а) багатодітні родини;
- б) низький матеріальний рівень родини;
- в) родини з неправильним типом виховання;
- г) злочинні родини;
- д) родини що розпалися, чи розпадаються
- е) елітарні родини.
біологічні причини:
1) перекручена біологічна потреба (наприклад, потреба в алкоголі та наркотиках);
2) нерівномірне статеве дозрівання:
- а) випередження (акселерація);
- б) затримка (ретардація).
психологічні причини:
- утрата сенсу життя;
- внутрішній конфлікт;
- дефінзивні риси характеру (боязкість, сором’язливість);
- поведінка, що відхиляється – як спосіб самоствердження;
- поведінка, що відхиляється – як спосіб залучення уваги;
- поведінка, що відхиляється – як елемент про допомогу;
- перекручена пошукова потреба.
Рідко причиною важковиховуваності є тільки одна, частіше – комплекс причин. (Тоді говорять про патерн важковиховуваності). Патерн – симптомокомплекс важковиховуваності.
Приклад патерна: багатодітна родина; хлопчик, народжений першим у родині; передчасні пологи; маленька вага при народженні; численні ранні статеві зв’язки; утрата сенсу життя).
Профілактика та корекція відхилень у поведінці — це майже завжди вирішення питання про їх причини. Причинно-наслідкові зв’язки при цьому можуть бути багатовимірними та неоднозначними. Так, за порушення учнем дисципліни на уроці можуть стояти: неуважність, підвищена психомоторна збудливість, відсутність інтересу до предмета, вороже ставлення до вчителя тощо. Близько 25% відхилень у поведінці неповнолітніх обумовлені так званими межевими (тобто такими, що лежать на межі між нормою та патологією) нервово-психічними розладами, до яких можна віднести невротичні та неврозоподібні реакції, аномалії характеру, зокрема — акцентуації. 
До безпосередньо пов’язаних зі школою ситуацій, що сприяють виникненню в учнів межевих нервово-психічних розладів, слід віднести:
- неспроможність упоратися з навчальним навантаженням;
- вороже ставлення педагога;
- зміну шкільного колективу;
- неприйняття дитячим колективом.
Такі ситуації породжують шкільну дезадаптацію, так званий “шкільний стрес”.
До перелічених чинників слід додати і розумове перевантаження. Так, частота неврозів від молодших до старших класів зростає у хлопчиків у 2 рази, дівчаток — у 3,3 рази. Головне місце серед невротичних розладів постають астенічні стани.
Інформаційне перевантаження мозку призводить до неврастенії, що проявляється у дратівливості, погіршенні самопочуття. Одним із напрямків профілактики такого явища може бути більша індивідуалізація навчання. Адже важко собі уявити ситуацію, щоб 32 учня у класі знаходилися на одному й тому ж самому етапі психічного розвитку, іншими словами, щоб один і той самий обсяг матеріалу був адекватно орієнтований на найближчу зону їхнього розвитку.
Психологічні дослідження показують, що значного ефекту в плані індивідуального підходу до учнів можна досягти при зменшеній кількості учнів бодай до 25 осіб.
Нерідко причиною невротичних розладів у дітей служить ярлик невстигаючого. Гостро ранить психіку школярів також відсутність поваги до них з боку педагогів. Намагаючись “відігратись”, учні, у свою чергу, починають поводитися грубо, роблять усе наперекір вимогам такого педагога.
На відхилення поведінки впливають: акцентуації характеру та психопатії, а також соціальні фактори: несприятливе мікросоціальне оточення, несприятливі умови навчання тощо. Дані порушення можуть бути патологічного та непатологічного рівня.
Необхідно підкреслити, що основні прояви відхилень поведінки у неповнолітніх пов’язані саме з формуванням афективної сфери. Більша актуальність проблеми важковиховуваності щодо хлопців пояснюється тим, що сфера афектів та інстинктів у них функціоує більш напружено і через це хлопці менш конформніше, важче підкоряються загальноприйнятим вимогам, тому у несприятливому середовищі у них легше виникає та важче коригується негативне ставлення до школи.
Формування відхилень у поведінці тісно пов’язане з педагогічною занедбаністю, у виникненні якої (крім зниження рівня розвитку психічних процесів: уваги, пам’яті, мислення) велике значення має дифіцитарність установок особистості, насамперед, примітивність сфери потреб та мотивів. Кожному варіанту порушення поведінки відповідає свій тип асинхронії розвитку. Наприклад, порушення за типом психічної нестійкості пов’язане з незрілістю емоційно-вольової та інтелектуальної сфер та затримкою статевого розвитку.
Асинхронія психічного розвитку за органічним типом характеризується розривом між ретардацією психофізичного розвитку та потягом до зовнішньої імітації дорослих форм поведінки відповідно до паспортного віку. Ця асинхронія посилюється ще й таким соціальним фактором, як надмірні вимоги дорослих, що також орієнтовані на паспортний, а не на реальний вік розвитку дитини. Багаторічна бездоглядність, типова для цієї групи підлітків, також посилює дану асинхронію.
У молодшому шкільному віці — поєднання низької пізнавальної активності та незрілої емоційно-вольової сфери, що не відповідає зростаючим вимогам до соціального статусу школяра. Виражена психомоторна розгальмованість у поєднанні з ейфоричним фоном настрою, підвищений сенсорний голод — із потягом до гострих відчуттів та вражень.
Акцентуація компонентів негативних потягів, таких як: інтерес до ситуації жорстокості, агресії. Наявність невмотивованих коливань настрою, конфліктності, запальності у відповідь на незначні вимоги та заборони, супроводження таких спалахів вираженою афектацією, негативне ставлення до шкільних занять та епізодичні прогули як прояв захисної реакції відмови характерної для незрілих особистостей.
Гіперкомпенсаторні реакції, пов’язані з прагненням привернути до себе увагу негативними формами поведінки: грубістю, невиконанням вимог педагога. На кінець молодшого шкільного віку у них виявляються стійкі прогалини у знаннях як наслідок слабких інтелектуальних передумов та низького інтересу до пізнання, суспільно – корисної праці, зростаючий потяг до асоціальних компаній та форм поведінки, таких як: куріння, дрібні крадіжки, виманювання грошей, перші спроби вживання алкоголю та наркотиків під впливом старших.
Дефекти сімейного виховання проявляються у вигляді бездоглядності, грубої авторитарності, асоціальної поведінки членів родини.
На початку підліткового віку серед діагностичних критеріїв несприятливого розвитку виділяються: асинхронія соматопсихічного розвитку, варіанти якої тісно пов’язані з типом розладів поведінки: неузгодженістю між прискореним фізичним та статевим сповненим психічним розвитком (частіше у дівчат), розходженням між істинним, паспортним віком та сповільненим психофізичним розвитком (частіше у хлопців); неузгодженість між прискореним фізичним та затриманим статевим і психічним розвитком.
Найнесприятливішим є варіант дисгармонійної акселерації, яку психологи називають інтенсифікацією статевого розвитку. Він характеризується не зниженням віку початку статевого розвитку, а різким прискоренням його темпу. Цей варіант асинхронії частіше трапляється у дівчат. Для хлопців більш характерна затримка соматосексуального розвитку. Хоча і те й інше є ґрунтом для виникнення відхилень у розвитку.
Значними симптомами порушень розвитку на початку підліткового віку є наявність рис психічної незрілості, таких як:
- залежність від чужої думки, від ситуації, нездатність активно впливати на неї, схильність до уникання складних ситуацій;
- слабкість реакцій на критику, невираженість власних вольових установок;
- слабкість самоконтролю та саморегуляції як прояв несформованих основних психологічних передумов переходу до підліткового віку;
- некоригованість поведінки, зумовлена поєднанням інфантильності з афективною збудливістю.
Факторами ризику виникнення вираженої декомпенсації поведінки у перехідному віці є переважання рис незрілості над тенденцією вікового розвитку (нестійкістю, афективністю, збудливістю, розгальмованістю потягів, акселерацїєю або ретардацією соматопсихічного розвитку).
Фактори, що компенсують відхилення у підлітковому періоді — потяг до позитивних форм самоствердження, гармонійність сексуального розвитку, позитивне ставлення до праці та навчання, цілеспрямованість та продуктивність самореалізації у позашкільних захопленнях (спорт, хобі тощо), орієнтованість на соціально позитивного лідера, стійкість до негативних впливів середовища, що виявляються у реакції негативної імітації, невротичний, а не психопатичний тип реагування на психотравмуючі ситуації.
Рекомендації педагогам та батькам щодо цілеспрямованих виховних дій для роботи з підлітком з ускладненою поведінкою
Вже давно відомо, що традиційні методи виховної дії на підлітків з ускладненою поведінкою не дають бажаного результату. Педагогові, батькам, якщо вони дійсно заклопотані проблемами підлітка, чим би вони не були ініційовані, необхідно постійно коректувати в першу чергу свою поведінку і шукати прийоми і методи ефективної дії на дитину.
Метод – це засіб прямого або опосередкованого впливу на особу. У нашому випадку під засобом впливу розуміється сукупність чинників: особисті якості педагога, соціально-психологічний клімат учбової установи, колективу однолітків; весь інструментарій освітнього процесу.
Під прийомом прийнято розуміти частину методу, його фрагмент. Методи і прийоми нерідко переходять з одного стану у інший, міняють свої ролі, залишаючись нерозривно зв’язаними.
Аби вибрати той чи інший метод або прийом педагогічної дії необхідно чітко уявляти собі, чого вам необхідно добитися з його допомогою.
У літературі описані наступні групи педагогічних прийомів.
I. Творчі
Сприяють поліпшенню взаємин між вихователем і підлітком, встановленню взаєморозуміння:
Прояв доброти, уваги, турботи.
Прохання.
Заохочення у вигляді схвалення, похвали, винагороди, вирази довіри, доброго відношення. Заохочення рекомендується застосовувати при дотриманні наступних правил:
- здійснення підлітком непересічного для нього позитивного вчинку;
- заохочення повинне викликати у підлітка позитивні емоції;
- облік індивідуальних особливостей дитини при виборі форми
- і значущості заохочення для компенсації зусиль, витрачених підлітком на здійснення позитивного вчинку;
- не залишати без заохочення кожен позитивний прояв в поведінці підлітка;
- аби не сталося, не можна залишати без винагороди кожне позитивний прояв особи;
- ніколи не віднімати отриману винагороду, оскільки ви реагуєте на вчинок, а не на підлітка як особистість, аби не трапилось, дитя повинне знати, що він “хороший”;
- підліткові необхідна доля особистої свободи і право на секрет; не старайтеся в наказах, навіюваннях, розпорядженнях, домовленостях, пам’ятаєте про навіюваність дитяти;
- якщо обставини диктують, наказуйте твердо і рішуче, але лише жваво і оптимістично;
- завжди враховуйте настрій дитяти і його стан здоров’я;
- не принижуйте дитяти, відноситеся до нього з повагою, якщо хочете від нього такого ж відношення;
- пам’ятаєте про недоторканість особистості, виявляйте відношення лише до вчинків, дій: не “ти безсердечний”, а “ти поступив безсердечно”, не “ти невихований”, а “ти проявив невихованість”.
Не зачитуючи в своїх діях цих правил, ви ризикуєте втратити надію на взаєморозуміння і можливість позитивного впливу на підлітка.
“Авансування особистості” (як прийом педагогічної дії введений А. С. Макаренко) – надання підліткові певного блага, вислів позитивної думки про особистість, навіть якщо він поки що на нього не заслужив повною мірою. Аванс в даній ситуації спонукав до прояву кращих якостей.
“Обхідний рух” (назва дана А. С. Макаренко). Відношення педагога до дитини, підлітка в кожній конкретній ситуації знаходить свій відгук. Наприклад, учень зробив деякий поганий вчинок і знаходиться в скрутному положенні: однолітки відносяться до нього вороже, підозрюють, або звинувачують його в чомусь. Наростає конфлікт, можливий вибух негативних емоцій. У таких умовах однозначна підтримка педагога, силоміць свого авторитету, здатна справити сильне враження. Підліток розгублений, здивований; тривога і напруга змінялися полегшенням і відчуттям вдячності.
Завдання педагога: ненав’язливо дати підліткові зрозуміти, що непристойний вчинок – прикре непорозуміння, випадковість та більше не повториться, оскільки помилки можливі, але потрібно витягувати з них корисний досвід.
Пробачення. Уміння прощати, найважливіша людська якість, однозначно має бути присутнім в педагогічній практиці. Головне – свідомо оцінювати факти, розуміти ситуацію і прощати, пам’ятаючи про те, що будь-яка ситуація завжди лише слідство, а не причину ускладненої поведінки дитини.
II. Деякі прийоми, сприяючі формуванню у підлітка соціально-схвалюваної поведінки.
- Переконання та особистий приклад. Переконання – це і роз’яснення, і доказ необхідності або недопустимості визначеної поведінки, вчинку. Особистий приклад – повновагий аргумент правоти дорослої людини.
- Моральна підтримка та зміцнення віри підлітка в свої сили і можливості.
- Залучення до цікавої діяльності.
- Пробудження гуманних відчуттів.
III. Прийоми, засновані на розумінні динаміки формування відчуттів і інтересів підлітка.
- Опосередкування. Дорослий досягає бажаних змін у поведінці дитини не прямою вказівкою, як слід поступати, а за допомогою якого-небудь проміжного компонента.
- “Фланговий підхід”. Дорослий, виявивши якийсь проступок підлітка, не засуджує його, а душевно зачіпає такі відчуття дитини, які спонукали його до прояву своїх кращих рис. Бесіда не зосереджується на досконалому порушенні дитини, але впливає на його осмислення здійсненого. У цьому принцип “флангового підходу”.
- Активізація відчуттів дитини полягає у пошуку дорослими умов, які здатні зачепити та активізувати глибоко приховані благородні прагнення підлітка.
IV. Прямі і непрямі гальмівні прийоми.
- Констатація вчинку. Пряма – вислів, акцентуйований на даній провині, непряма – вислів або дії, які вказують підліткові на те, що його провина для дорослого не таємниця.
- Незвичайний дарунок, без слів докору що вручається підліткові, як натяк на невиконану, згідно попередньої домовленості, роботу.
- Засудження, як відкрите негативне відношення дорослого до порушення яких-небудь норм поведінки.
- Покарання може бути результативним лише тоді, коли небажана поведінка ще не перетворилася на звичку і є для дитини несподіванкою.
- Наказ як прийом успішно лише при правильному виборі дорослим тону його вимовлення (твердо і весело, наприклад).
- Попередження. Виклик тривоги відносно майбутнього покарання.
- Обурення недопустимістю досконалого вчинку.
V. Допоміжні прийоми.
- Створення зовнішньої опори соціально-схвалюваної поведінки полягає у формуванні культурних та етичних звичок за допомогою етичних вправ, що полягають в багатократної організації проявів соціально-схвалюваної поведінки дитини, підлітка.
- Відмова від концентрації уваги на окремій провині дозволяє підтримувати з підлітками нормальні взаємовідносин, а також запобігає несправедливим докорам у зловживанні засудженням і покаранням.
Якнайтоншим інструментом впливу на формування особистості дитини є слово дорослого. У жодному випадку не можна в процесі спілкування з дитиною, підлітком переходити на крик, який є ознакою педагогічного неуцтва. Він однозначно сприймається дитиною як несправедливість.
Опора на кращі якості особистості підлітка, щирий інтерес до його розвитку, віра в його сили і можливості обов’язково приведуть до позитивного результату. Важливо пам’ятати: яку б провину не зробив підліток, в першу чергу він потребує співчуття, яке не пошкодить йому, але розтопить лід відчуження і недовір’я, будучи першим кроком дорослих на дорозі розуміння, прийняття і своєчасної допомоги.
Література
1. Абраменко В. И., Селецкий А. И. Психофизиологическая типология трудных подростков. – М., 1977.
2. Актуальні аспекти сощальної роботи з девіантною молоддю. – Донецьк, 1996,
3. Актуальные проблемы девиантного поведения: борьба с социальными болезнями. – М.: Просвещение, 1995. – 124 с.
4. Байярд Р., Байярд Дж. Ваш беспокойный подросток: Кн. для отчаявшихся родителей. – М., 1989.
5. Бреслав Г. М. Эмоциональные особенности формирования личности. – М., 1990.
6. Буянов М. И. Ребёнок из неблагополучной семьи. – М., 1988.
7. Выготский Л. С. Диагностика развития и педологическая клиника трудного детства //Собр. соч. – М., 1983, т. 5.
8. Заика Е. В., Ягина А. С. Психологическая характеристика личности подростков с отклоняющимся поведением //Вопросы психологии, 1990, № 4.
9. Зотова О. И. Проблема отклоняющегося поведения //Психологические проблемы социальной регуляции поведения. – М., 1976.
10. Кондрашенко В. Г. Девиантное поведение у подростков. – Минск, 1988.
11. Кочетов А. И., Верцинская И. М. Работа с трудными детьми. – М., 1986.
12. Максимова И. Ю. Диагностика и коррекция отклоняющегося поведения подростков //Вопросы психологии, 1988 – № 3.
13. Трудный подросток: причины и следствия //Под ред. В. А. Татенко. – К., 1985.
Автор: Зінченко Наталія Володимирівна
Працівникам освітніх закладів завжди треба пам’ятати, що гіперактивність, це не особливості темпераменту чи характеру дитини, не наслідок виховного процесу батьків, а медичний діагноз! Тому батьків треба сприймати не як першопричину «поганої» поведінки дитини, а спробувати зробити їх союзниками і разом, об’єднавши зусилля, допомогти дитині адаптуватися в колективі та отримувати знання.
