ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ СЛУХАТИ ДИТИНУ?

ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ СЛУХАТИ ДИТИНУ?

За останні двадцать років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань — справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.

Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.

  1. Накази, команди: «Зараз же пе­рестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних фразах малюк чує не- бажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я. У відповідь діти зазвичай пручаються, «бур­кочуть», ображаються, впираються.

  1. Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!», «Не прийдеш вчасно, нарікай на себе».

Погрози безглузді, якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише за­ганяють її у ще більший тупик.

Наприклад, мама почала погрожу­вати: «Так і підеш, усі хлопці побачать, який ти неохайний», — у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами.

Чи знайомі вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», чер­говою погрозою, окриком?

Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них ре­агувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на ву­лиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ре­меня.

  1. Моралізаторство, повчання, про­повіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися», «Кожна людина має трудитися», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються ні­чого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це «сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді нудьгу, а найчастіше все разом узяте.

Справа в тому, що моральні засади й мо­ральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу — будьте впевнені: дитина знає, як по­трібно поводитися.

Якщо ж малюк порушує «норми пове­дінки», варто подивитися, чи не поводиться так ще хтось у родині. Якщо ця причина від­падає, то, швидше за все, ваша дитина «ви­ходить за рамки» через свою внутрішню не­впорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання — най- невдаліший спосіб допомогти.

  1. Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи…», «Чому б тобі не спробувати?..», «По-моєму, потрібно піти й вибачитися», «Я б на твоєму місці дав здачі».

Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов’язок давати їх дітям. Часто ставимо у при­клад себе: «Коли я був у твоєму віці…». Однак діти не схильні прислухатися до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Ти так думаєш, а я інакше», «Тобі легко говорити», «Без тебе знаю!».

Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, вирішу­вати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чут­ливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед усе знаємо.

Така позиція батьків — «зверху» — дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання роз­повідати про свою проблему.

  1. Докази, логічні доведення, нотації,

«лекції»: «Пора б знати, що перед їжею треба мити руки», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки», «Скільки разів я тобі гово­рила! Не послухалася — нарікай на себе».

і тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникає те, що пси­хологи називають «смисловим бар’єром» або «психологічною глухотою».

  1. Критика, догани, звинувачення: «На

що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покла­лася», «Вічно ти!».

Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викли­кають у дітей або активний захист (напад у від­повідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та у своїх стосунках із батьками.

У цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Віра деяких батьків у виховне значення кри­тики воістину безмірна. Тільки цим можна по­яснити, що іноді в родинах зауваження впере­мішку з командами стають головною формою спілкування з дитиною.

Давайте простежимо, що може чути дитина протягом дня: «Уставай!», «Скільки можна ва­лятися?!», «Подивися, як у тебе заправлена со­рочка», «Знову з вечора не зібрав портфель», «Не грюкай дверима, малюк спить», «Чому знову не вигуляв собаку (не погодував кішку)? Сам заводив, сам і стеж», «Знову в кімнаті хто знає що!», «За уроки, звичайно, не сідав?», «Скільки разів говорила, щоб мив після себе посуд», «Стомилася нагадувати про хліб», «Гу­ляти не підеш, доки…», «Скільки можна висіти на телефоні?!», «Ти коли-небудь лягатимеш спати вчасно?!».

Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей. Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і най­легший спосіб (який, до речі, підказує бать­ківський стиль)— покритикувати вимоги самих батьків.

Що ж може врятувати становище,

якщо ситуація в родині склалася саме так?

Перше і найважливіше: спробуйте за­уважувати не тільки негативні, але й по­зитивні аспекти поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. На­приклад: «Спасибі, що ти сходив у садочок за малюком», «Добре, що ти прийшов, коли обіцяв», «Мені подобається готувати разом із тобою»,

Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй ви­словлювати необов’язково.

Це зовсім не так.

Ось гірке визнання одинадцятирічної дів­чинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла це багато разів. Наприклад, недавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за об­личчям мами: вона мені не посміхнулася. Так що тепер я точно знаю: Олега вона любить, а мене — ні».

Чи замислюєтеся ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно-білих тонах: без­умовно «так» або безумовно «ні»?

І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?

(ЗА Ю. ГІППЕНРЕЙТЕР)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *