ЗНАХОДИМО СПІЛЬНУ МОВУ З БАТЬКАМИ УЧНІВ: КОРИСНІ ПОРАДИ ВЧИТЕЛЯМ

ЗНАХОДИМО СПІЛЬНУ МОВУ З БАТЬКАМИ УЧНІВ: КОРИСНІ ПОРАДИ ВЧИТЕЛЯМ

Усі вчителі час від часу спілкуються з батьками своїх учнів. Уникнути цього не завжди приємного обов’язку неможливо, адже нерідко саме від взаєморозуміння обох сторін залежіть успішність дитини. Часто головним завданням є необхідність налагодити взаємодію та не допускати конфліктних ситуацій.

Як показує досвід, батьки бувають різними. Деякі з них справжні взірці: цікавляться особливостями навчання, роблять усе можливе задля розвитку дитини та при необхідності консультуються з вчителем. А інші – повна їм протилежність, до того ж нерідко вони керуються такими думками:

  • їхня дитина особлива та потребує максимум уваги;
  • вчитель все робить неправильно, тому треба дати йому кілька «цінних» порад;
  • все що відбувається у школі, залишається у школі, інформувати їх про це не обов’язково;
  • їх точка зору є єдиною вірною, це треба довести будь якою ціною (можна навіть кричати на педагога та ображати його).

Це узагальнення не вичерпне. Впевнені, що вчителі можуть додати ще кілька типів батьківської поведінки, з якою їм довелось зіштовхуватись. Вчитель має знайти правильний підхід до кожного – це нюанси професії. Це не так вже й легко, але тут на допомогу прийдуть прості та дієві, правила комунікації.

1. Спробуйте знайти контакт і зосередити увагу співрозмовника на собі
Навчитися цьому складно, але необхідно. Тут у нагоді стануть психологічні хитрощі на кшталт: завжди привітна посмішка, зоровий контакт, спокійна інтонація та стримана жестикуляція. Бесіду ж варто почати з позитивних моментів, після цього подальші зауваження (якщо вони будуть) сприйматимуться вже не так гостро.

2. Умійте не тільки говорити, а й слухати
Якщо батьки налаштовані агресивно та замість конструктивного діалогу намагаються щось довести викладачу, то сенсу у розмові не багато. А якщо обидва учасника не хочуть чути один одного? Тож вчитель має бути мудрішим, спробуйте налагодити контакт з матір’ю чи батьком учня, а перш за все – вислухати.

3. Тримайте свої емоції при собі
Якщо людина налаштована досить агресивно, уподібнюватись їй не варто та навіть протипоказано. До того ж зайві емоції завадять вам зрозуміти позицію опонента, в результаті ви посваритеся, а от відновити нормальні стосунки після такого буде не так вже й просто. Хоча б одна сторона діалогу має зберігати спокій та бути цілком коректною. Батьки критикують вас чи ваших колег? Не обурюйтесь, а прислухайтесь, можливо, в чомусь вони таки мають рацію.

4. Будьте максимально відкритими
Інколи батьки заздалегідь можуть бути негативно налаштовані до вчителя, але буває й таке, що гарні на початку стосунки раптово псуються. Чому? Тому що іноді батьки не відчувають зворотнього зв’язку. Час від часу виходьте на зв’язок з батьками, особливо якщо помічаєте, що дитина поводить себе нетипово. Це не просто правильно, у майбутньому це врятує вас від необхідності вислуховувати обурені промови з приводу неналежної уваги до дитини.

5. Пам’ятайте, що мета спілкування – благополуччя дитини
Не варто забувати про те, що конфлікти між батьками та вчителями завжди відбиваються на дитині. Що робити? Передусім керуватися інтересами дитини, не допускати жодних конфліктів. Всі батьки переймаються невдачами та успіхами своїх дітей, потрібно лише довести, що вам теж не все одно. Не варто звинувачувати їх у тому, що дитина погано себе поводить чи не дуже добре вчиться, краще дайте кілька педагогічних порад та допоможіть знайти вихід.

Типові помилки у спілкуванні з батьками
Але варто зазначити, що далеко не завжди проблема полягає саме у батьках учнів, бувають ситуації, в яких об’єктивно недопрацював вчитель. Серед найтиповіших помилок, яким можна було б запобігти, можна виокремити наступні:

  • не знає і не цікавиться сімейними обставинами учня;
  • відмовляється спілкуватися з батьками;
  • не допомагає батькам знайти оптимальні шляхи вирішення проблем дитини;
  • не довіряє думці батьків;
  • визнає лише власну точку зору;
  • вважає свій авторитет непохитним.

Як результат, батьки не мають вичерпної інформації щодо шкільних справ та поведінки своєї дитини, а отже не можуть зробити правильні висновки та вчасно втрутитися. Більше того, не знаючи всіх нюансів, вони не зможуть зрозуміти, чому вчитель висуває до учня ті чи інші вимоги, зате одразу почнуть сприймати їх вороже.

Як підсумок – школа та педагоги сприймаються як джерело проблем, незрозумілих вимог та безпідставної критики. Тому дуже важливо підтримувати зв’язок з батьками учнів, своєчасно розповідати про проблеми та досягнення дитини, а також допомагати порадою у вирішенні спірних питань.

Психологічні хитрощі
Психологи говорять про те, що порозумітися можна будь з ким, було б бажання. І для цього є цілком дієві та прості методи, скористатися якими може кожен. В результаті ви станете справжнім майстром спілкування та зможете знайти підходи до будь-кого!

Парафраз
Дуже відома методика, за допомогою якої можна встановити контакт фактично будь з ким. Парафраз полягає в переказі почутого від співрозмовника своїми словами. Це дуже просто та водночас ефективно, адже такий підхід дозволяє показати людині, що ви справді зацікавлені розмовою та уважно слухаєте.

Використання парафраза не просто налаштовує співрозмовника позитивно, це також дозволить відновити контроль над ситуацією в разі виникнення конфлікту та допоможе виглядати професійно.

Як це працює? Наприклад, роздратовані батьки кажуть щось на кшталт: «Моєму сину приділяють недостатньо уваги, саме тому він отримує погані оцінки. Треба було віддати його до іншої школи, як мені радили!». Можливий парафраз: «Я бачу, що ви дуже засмучені оцінками сина. Прикро чути, що ви з самого початку були негативно налаштовані до нашої школи».

Таким чином ви не підтримуєте конфлікту, а говорите співрозмовнику, що ви його чудово розумієте. Це дозволить перевести розмову в більш безпечну площину.

Відзеркалення
Ще один відомий психологічний прийом, використання якого дозволить налаштувати людину на позитивне спілкування. Метод відзеркалення полягає у відтворенні положення тіла, копіюванні міміки та жестів, коригуванні тону та тембру голосу, швидкості та темпу мовлення співрозмовника. Таким чином людина починає думати, що ви з нею дуже схожі, отже, до вас треба ставитися с повагою.

Принцип компліменту
Всім людям подобається чути гарні новини, а от погані – не дуже. Тому навіть якщо вам потрібно сказати щось не дуже приємне про учня, не починайте промову з невтішних звісток, це може одразу налаштувати батьків вороже. Будь-яку дитину можна за щось похвалити: за поведінку, готовність допомогти, кмітливість… Зробіть це!

Не всі ситуації можна передбачити та виробити алгоритм дій зазделегідь. Але головне для вчителя – витримка та вміння налагодити контакт за будь-яких обставин. Будьте впевнені у собі!

Чотири основних типи насильства над дитиною

Чотири основних типи насильства над дитиною

Чотири основних типи насильства над дитиною

  1. Фізичне насильство

Будь-яке невипадкове нанесення ушкоджень дитині у віці до 18 років: побиття, штовхання, різкі неочікувані стусани, ляпаси, не- бажані торкання, тілесні ушкодження, завдання фізичного болю, удари із застосуванням різних предметів, тягання за вуха, припа- лювання гарячими предметами, рідинами, запаленими цигарками [1], насильницьке змушення до будь-чого, введення різного роду заборон, обмеження прав і свобод. Фізичне насильство – це реаль- не чи потенційне нанесення фізичної шкоди.

  1. Зневажливе ставлення

Систематична нездатність або небажання забезпечити осно вні потреби залежного члена родини (дитини) у харчуванні, одязі, медичному догляді, захисті й прихильності, що може призвести до погіршення фізичного чи психічного здоров,я, затримки чи порушення розвитку, і кваліфікується як порушення прав людини. Зневажливе ставлення також вміщує в собі ігнорування та зневажання потребами дитини в навчанні, освіті, залишання дитини без нагляду.

  1. Психологічне (емоційне насильство)

Ізоляція від членів родини, друзів; погрози застосувати фізичне насильство; приниження, крик, образи, ігнорування, знущання (насмішки), завдавання душевних страждань, формування і роз- виток почуття страху і безпорадності, зниження самооцінки, звинувачення у безглуздості, грубість, заборона зустрічатися з друзями і робити улюблену справу; відсутність підтримки і прийняття, вбивство або знущання над тваринами у присутності дитини.

Крім того, до психологічного насильства також відноситься постійна неправда, обдурювання дитини, невиконання батьками своїх обіцянок, та висунення таких вимог до дитини, що не відпо- відають її віковим можливостям. Негативне оцінювання, акценту вання уваги лише на недоліках, примушування до самотності та- кож відноситься до психологічного (емоційного) насильства.

  1. Сексуальне насильство 

Будь-який вид домагань, які мають форму нав язливих сексуальних торкань, примушення до сексу і учинення сексуальних дій (зґвалтування, інцест) проти волі. Демонстрація дитині оголених геніталій, здійснення статевого акту на очах у дитини, спонукання дитини здійснювати подібні акти, демонстрація порнографічних та еротичних матеріалів, а також втягнення дитини у виготовлен- ня подібних матеріалів; підглядання за дитиною під час здійснення інтимних процедур

Інформація щодо торгівлі людьми та експлуатації дітей на Україні

Інформація щодо торгівлі людьми та експлуатації дітей на Україні

Здається досить дивним, що сьогодні, в ХХІ столітті, ми змушені говорити про торгівлю людьми не в історичному контексті, а в реальному часі. На превеликий жаль, і зараз, мільйони людей у світі перебувають у рабстві. Звичайно, «нові раби» не носять кайданів, їх не пропонують відкрито на ринках, як то було у прадавні часи, на них ніхто не має легальних прав, тому що у всіх країнах рабство заборонено. Тим не менш, люди перетворюються на «товар», який можна продавати і купувати, використовувати як завгодно, а потім викидати як непотріб. Тому торгівля людьми вважається сучасною формою рабства, і розглядається на міжнародному рівні як злочин, що карається законом.

Світова спільнота намагається боротися з цим явищем, але не зважаючи на увагу міжнародних організацій до зазначеної проблеми, торгівля людьми останніми роками набула надзвичайного поширення.

Офіційна статистика не дає чіткого уявлення про масштаби цього явища і точну кількість жертв, оскільки торгівля людьми є злочином, який досить складно від слідкувати тому, що злочинці використовують безліч форм і методів; крім того, більшість постраждалих не звертається по допомогу через страх покарання, осуд або просто не мають можливості це зробити. Тому до офіційних зведень потрапляє лине один з сотень таких випадків.

Так, наприклад, за даними Держдепартаменту США, щороку в рабство потрапляють 600-800 тис. осіб. За оцінками Центру безпеки людини, цей показник значно більший і дорівнює 4 млн. Згідно з дослідженнями Міжнародної Організації Праці, близько 12,3 млн. людей у світі займаються примусовою працею, в т.ч. 2.4 мільйони – в результаті торгівлі людьми.

Торгують і жінками, і чоловіками. І дітьми, але в переважній більшості випадків в якості «товару» виступають жінки. Приблизно в одному випадку з п’яти жертвами работоргівців стають діти. За даними ЮНІСЕФ, жертвами торгівців людьми щороку стають 1,2 млн. дітей. Їх вивозять в інші країни або регіони з метою всиновлення, випрошування милостині, використання у важкій нелегальній праці або для роботи у сфері секс-послуг, порнобізнесі тощо. Спектр роботи  стає все більшим. Людей експлуатують у домашньому господарстві і виробництві, торгівці переходять до вербування у сільську місцевість, поширюється внутрішня торгівля та змінюються шляхи вивезення.

Торгівля людьми розвивається надзвичайно стрімкими темпами. Прибутки від неї сягають астрономічних розмірів і щорічно приносять кримінальним угрупуванням мільярди доларів. Це третій за розмахом кримінальний бізнес у світи після торгівлі зброєю і наркотиками.

Торгівля людьми не визнає держаних кордонів, не робить різниці між багатими і бідними державами. За даними ООН, людей продають у рабство в 127 країнах світу. В 11 держав відмічених «дуже високий» рівень активності викрадачів людей, серед них – Росія, Україна, Білорусь, Молдова і Литва.

Щороку  в Україні, Білорусії, Болгарії, Молдові, Румунії до тенет работоргівців потрапляє близько 225 тис. людей. При цьому Україна є лідером Східної Європи за кількістю постраждалих.

Україна виступає одночасно і як країна призначення (в основному, з країн СНД і Азії), і як країна походження і транзиту (до Західної Європи, Японії, США, Австралії, Ізраїлю й ін.).

Гіперактивна дитина. Як з нею поводитися?

Гіперактивна дитина. Як з нею поводитися?

Працівникам освітніх закладів завжди треба пам’ятати, що гіперактивність, це не особливості темпераменту чи характеру дитини, не наслідок виховного процесу батьків, а медичний діагноз! Тому батьків треба сприймати не як першопричину «поганої» поведінки дитини, а спробувати зробити їх союзниками і разом, об’єднавши зусилля, допомогти дитині адаптуватися в колективі та отримувати знання.

1. Педагогам було б корисно знати ознаки синдрому дефіциту уваги, адже це ключ до розуміння малечі. Вчителі мають орієнтуватися в особливостях сприймання, уваги, пам’яті гіперактивних дітей, щоб в якомога доступнішій формі організувати розумову діяльність.

2. Дитина з гіперактивністю повинна завжди бути «на виду». Краще, якщо основне місце сидіння в класі буде в центральному ряді, на першій парті або навпроти стола вчительки. Так педагог може максимально стримувати увагу дитини, а для дитини це можливість швидко звернутися за допомогою у разі виникнення труднощів. 

3. Завдання, які надаються гіперактивній дитині мають свої особливості. Так, намагайтесь давати завдання які відповідають рівню знань дитини. Оскільки дуже легке чи дуже складне завдання – це привід для швидкого переключення уваги, яку і так тяжко втримати. Наступна особливість – на певний окремий відрізок часу давайте виконувати лише одне завдання, якомога чіткіше проговоривши умову і використовуючи якомога менше слів. І останнє, якщо завдання, яке треба виконати досить велике, допоможіть малечі розбити його на окремі частини і контролюйте виконання кожної.

4. Зведіть до мінімуму відволікаючі фактори навколо місця, де сидить дитина. Тут не повинно бути картин, годинника, дитячих наробок і т. д.

5. Режим дня і план заняття повинні бути якомога більше передбачуваним для дитини. Обов’язково організовуйте фізкультхвилинки, де є можливість порухатися і скинути напругу. Намагайтесь використовувати елементи гри і змагання під час занять.

6. Направляйте енергію гіперактивних дітей в корисне русло. Тобто давайте завдання, де можна проявити активність і після чого можна заслужити похвалу за це. Наприклад, роздати зошити чи картки, вимити дошку, намочити губку, полити квіти і т. д.

7. Створюйте ситуації, в яких гіперактивна дитина може стати експертом. Це дуже гарно вплине на формування самооцінки дитини та на сприймання її в класі. Адже зазвичай, в силу своїх особливостей, такі діти стають «крайніми» у всіляких конфліктних ситуаціях, а тому завжди отримують догани.

8. І останнє, пам’ятайте, такі дисциплінарні міри, як покарання, смикання, окрики, погрози, принижування не покращать поведінку дитини. Швидше за все ви досягнете протилежного результату. Тому намагайтесь ігнорувати негативні моменти і заохочувати позитивні та частіше хвалити гіпердинамічних діток. Корекція їх поведінки зазвичай здійснюється за допомогою медикаментозних і психологічних корекційних програм.

ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ З РОЗГНІВАНИМИ БАТЬКАМИ

ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ З РОЗГНІВАНИМИ БАТЬКАМИ

1 Називайте батьків по імені
Кожній людині приємно, коли до неї звертаються на ім’я. Адже коли вас називають – отже, вас бачать. Якщо ви пам’ятаєте, як звати батьків, то це величезний плюс на вашу користь. Якщо ні – не біда. Просто перепитайте: «Як би вам було зручно, щоб я до вас зверталася?». Як ви вже зрозуміли, ключове слово тут «зручно» (або «приємно»).

2 Посміхайтеся
Навіть якщо це складно і ви й самі готові «вибухнути» – посміхніться. Люди часто відповідають посмішкою на посмішку, та й «накидатися» на людину, яка налаштована до вас позитивно, якось незручно. Необов’язково посміхатися впродовж усієї бесіди але при зустрічі – варто.

3 Запропонуйте батькам присісти
Це ще один психологічний прийом. Коли ми на когось злі, то бачимо себе «над» ним, тобто зверху. А якщо батьки сядуть за парту, а ви залишитесь на місці педагога, то положення автоматично змінюється на підсвідомому рівні.

Для продуктивної бесіди сядьте напроти, але краще, щоб між вами була парта – завдяки цій перешкоді ви будете почуватися більш впевнено.

4 Використовуйте техніку активного слухання
Перепитуйте час від часу, чи правильно ви все зрозуміли, та дайте батькам зрозуміти, що поважаєте їх думку («Ви так вважаєте?»). Техніка допоможе знизити напруження, адже батьки переконаються, що їх хочуть чути. Крім того, це допоможе їм заспокоїтися та побачити ситуацію з іншого боку.

5 Покажіть інший бік медалі
Поставте у центр оповіді іншу сторону – якщо це конфлікт між однокласниками, намагайтеся пояснити батькам позицію іншої дитини, якщо ж непорозуміння між учнем і вами –  висловте свій погляд на ситуацію.

6 Не поспішайте пропонувати вирішення проблеми
Пропонуючи рішення, ви берете на себе відповідальність. Розпитайте батьків про те, як би проблему вирішили вони, які дії б застосували та якого результату очікують від вас. І лише після цього запропонуйте свій варіант. Таким чином відповідальність буде розділена між двома сторонами.

7 Не критикуйте дитину
Не забувайте про те, що для усіх батьків їх діти – найкращі. А якщо дитина щось робить не так – отже, я погана мати (батько). Або ще «краще» – в усьому винен учитель. Тому тут треба обережно: критикуйте не дитину, а конкретний вчинок, при цьому не забувайте зазначити позитивні якості учня. Тоді у батьків не виникне бажання захистити свою дитину, а навпаки – вони захочуть допомогти їй стати кращою.

8 Якщо можливо, не зачиняйте двері кабінету або запросіть колег
Навіть найзапекліші скандалісти не люблять зайвих свідків. Звичайно, мова йде не про учнів – вони не повинні ставати свідками таких розмов.

9 Подякуйте за розмову
За відверту розмову справді варто подякувати – не так багато батьків навіть не думають вирішувати проблеми і просто залишають усе як є.

10 Не беріть слова батьків близько до серця
Вони мають право на свою думку, проте це не означає, що ця думка – істина в останній інстанції. Адже вам також не усі люди однаково до вподоби, тож і ви не можете подобатися усім без винятку. Ваше завдання – не дружити з батьками, а навчати їхніх дітей.

(Наталія Усова, EtCetera)

 

ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ СЛУХАТИ ДИТИНУ?

ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ СЛУХАТИ ДИТИНУ?

За останні двадцать років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань — справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.

Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.

  1. Накази, команди: «Зараз же пе­рестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних фразах малюк чує не- бажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я. У відповідь діти зазвичай пручаються, «бур­кочуть», ображаються, впираються.

  1. Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!», «Не прийдеш вчасно, нарікай на себе».

Погрози безглузді, якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише за­ганяють її у ще більший тупик.

Наприклад, мама почала погрожу­вати: «Так і підеш, усі хлопці побачать, який ти неохайний», — у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами.

Чи знайомі вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», чер­говою погрозою, окриком?

Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них ре­агувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на ву­лиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ре­меня.

  1. Моралізаторство, повчання, про­повіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися», «Кожна людина має трудитися», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються ні­чого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це «сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді нудьгу, а найчастіше все разом узяте.

Справа в тому, що моральні засади й мо­ральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу — будьте впевнені: дитина знає, як по­трібно поводитися.

Якщо ж малюк порушує «норми пове­дінки», варто подивитися, чи не поводиться так ще хтось у родині. Якщо ця причина від­падає, то, швидше за все, ваша дитина «ви­ходить за рамки» через свою внутрішню не­впорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання — най- невдаліший спосіб допомогти.

  1. Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи…», «Чому б тобі не спробувати?..», «По-моєму, потрібно піти й вибачитися», «Я б на твоєму місці дав здачі».

Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов’язок давати їх дітям. Часто ставимо у при­клад себе: «Коли я був у твоєму віці…». Однак діти не схильні прислухатися до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Ти так думаєш, а я інакше», «Тобі легко говорити», «Без тебе знаю!».

Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, вирішу­вати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чут­ливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед усе знаємо.

Така позиція батьків — «зверху» — дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання роз­повідати про свою проблему.

  1. Докази, логічні доведення, нотації,

«лекції»: «Пора б знати, що перед їжею треба мити руки», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки», «Скільки разів я тобі гово­рила! Не послухалася — нарікай на себе».

і тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникає те, що пси­хологи називають «смисловим бар’єром» або «психологічною глухотою».

  1. Критика, догани, звинувачення: «На

що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покла­лася», «Вічно ти!».

Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викли­кають у дітей або активний захист (напад у від­повідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та у своїх стосунках із батьками.

У цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Віра деяких батьків у виховне значення кри­тики воістину безмірна. Тільки цим можна по­яснити, що іноді в родинах зауваження впере­мішку з командами стають головною формою спілкування з дитиною.

Давайте простежимо, що може чути дитина протягом дня: «Уставай!», «Скільки можна ва­лятися?!», «Подивися, як у тебе заправлена со­рочка», «Знову з вечора не зібрав портфель», «Не грюкай дверима, малюк спить», «Чому знову не вигуляв собаку (не погодував кішку)? Сам заводив, сам і стеж», «Знову в кімнаті хто знає що!», «За уроки, звичайно, не сідав?», «Скільки разів говорила, щоб мив після себе посуд», «Стомилася нагадувати про хліб», «Гу­ляти не підеш, доки…», «Скільки можна висіти на телефоні?!», «Ти коли-небудь лягатимеш спати вчасно?!».

Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей. Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і най­легший спосіб (який, до речі, підказує бать­ківський стиль)— покритикувати вимоги самих батьків.

Що ж може врятувати становище,

якщо ситуація в родині склалася саме так?

Перше і найважливіше: спробуйте за­уважувати не тільки негативні, але й по­зитивні аспекти поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. На­приклад: «Спасибі, що ти сходив у садочок за малюком», «Добре, що ти прийшов, коли обіцяв», «Мені подобається готувати разом із тобою»,

Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй ви­словлювати необов’язково.

Це зовсім не так.

Ось гірке визнання одинадцятирічної дів­чинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла це багато разів. Наприклад, недавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за об­личчям мами: вона мені не посміхнулася. Так що тепер я точно знаю: Олега вона любить, а мене — ні».

Чи замислюєтеся ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно-білих тонах: без­умовно «так» або безумовно «ні»?

І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?

(ЗА Ю. ГІППЕНРЕЙТЕР)

ПОБАЧИТИ В ДИТИНІ СЕБЕ МАЛЕНЬКУ…

ПОБАЧИТИ В ДИТИНІ СЕБЕ МАЛЕНЬКУ…

Як не заважати дитині рости щасливою й любити нас? Який слід залишають наші слова й справи в ії душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою, і ми ціл­ком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю особистості?

А мы все ставим правильный ответ, И не находим нужного вопроса…

Володимир Висоцький

Нерідко ми задумуємося: у чому коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал, бути щасливою.

Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє сказане з півслова. Ми, до­рослі, усе добре й очікуване часто сприймаємо як належне, а погане — як прикру випадковість, яку треба і можна виправити.

А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує хвилюватися й плакати, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: вихователі, родичі, сусі­ди? Коли вчителька танців натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, інших дітей відволікає сміхом і набридає усілякими витівками. А що робити з понурими, неконтак­тними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним бур­мотінням або вигуком, ховаючи від вас очі?

Дорослі замислюються над різними питан­нями, не ставлячи перед собою головного: «А чи люблю я свою дитину? Чи приймаю її? Якщо щиро хочу їй допомогти, то як саме?».

У багатьох випадках причиною сумнівів до- рослих/Гхніх непорозумінь, а то й чвар із дітьми, може бути відстань. Ця відстань між дорослим і дитиною буває такою великою, що розуміння одне одного, теплота у стосунках, взаємна до­віра і любов стають майже неможливими. До чого ж дорослому треба прагнути і що робити?

Перш за все — вчитися бачити, відчува­ти, чути свою дитину.

Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайду­жого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри, і почалося живе спілкування.

Не секрет, мало в кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не на­кричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпроміс­ними, а то й просто нервовими й безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.

А це інше — зрозуміти, дослухатися, ви­бачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. Дитина дуже потребує, аби її ви­слухали, уважно, без упереджень, поспівчува­ли й порадили їй з позиції не так старшої, як люблячої людини, підказали, як поставитися до тієї чи іншої події, що вчинити, як пережити болісну ситуацію.

А ще — ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, взяти на руки — дати від­чути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо, якщо їй важко, нестерпно, само­тньо, хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів.

У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і мало­літніх злочинців буквально силою «відігріва­ли», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків!

Звісно, діти не можуть обійтися без суворос­ті та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку…

Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо ля­гає раніше, навіть якщо заснула вже… Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч… Розпові­сти дурницю якусь, так, як маленькій… Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована гли­боко, ще з материнських часів, ось тут коріння…

Щеня вона не зігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а дотик, тепло без усяких слів…

Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень підходити до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все погане дуже швидко розчи­ниться, стане на свої місця…

Але ти повинен почати, ти — адже ти її при­чина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитин­ства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки…».

На хвилинку у своє дитинство

Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину сьогодні, зараз, у цей пе­ріод життя, коли ти їй так потрібний. Ти — неви­мовно рідний, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше — той, кому потрібна дитина, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.

Спогад — це місток до порозуміння. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розу­мієте її, лише хвилину щодня згадуйте про себе в тому самому віці, у ситуації близькій, подібній, бодай у чомусь схожій. Зусилля не пропаде, марно знайдеться несподіване рішення…», — підказує Володимир Леві.

Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почут­тя у відповідь, уселяло бажання жити.

Не важко здогадатися, як через роки при­гадуватиме своє дитинство молода жінка, яка зараз маленькою дівчинкою, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і шепоче:

  • Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!
  • За що ж, сонечко?
  • Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілу­єш… За те, що ти мене любиш…

Я особисто добре пам’ятаю моменти, коли моя мама приходила з роботи. Влітку від неї пахло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донеч­ко!». А взимку вона пахла морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона про­холодними губами торкалася моєї розпаленілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце»… ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і ви­соко підносив над своєю головою. Я відчува­ла його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться і все буде гаразд, і досі пам’ятаю його міцні, але напрочуд м’які й теплі долоні.

Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здава­лася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І комусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерб­роди у портфель. У неї міцні й дуже ласкаві руки».

«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний чоловік — дідусь двох маленьких онуків,—як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказу­вав: «Нічого, синку, все буде добре. «Двійку» виправиш: головне, щоб ти справжньою лю­диною залишився». Він працював із важкими предметами, а його руки ледве торкалися мого волосся. Стільки ніжності в них було. Я досі від­чуваю цей доторк і наче чую його добрі слова».

«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть ви­ганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, трем­тіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це ска­зати…», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь вже зріла жінка, спо­діваючись на розуміння. Вона не може й не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька, і чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала турбо­ти, душевного тепла від найрідніших людей?

Одного разу в розмові хлопчик-підліток ска­зав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». «І хто ж ці люди», запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зай­вим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.

Власні спогади як ключ до розуміння дитини

Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, бо­ягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, ро­зуміє доброту й турботу…

Може хтось згадав, як колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки йо­дом. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя…

А пам’ятаєш, як ти в 14 років бігла з подру­гою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому пото­ці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом з кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все виглядали тебе з вікна. І хвилю­валися. Можливо, і твоя донька так само пере­живає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це… Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.

Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому батько ніколи не назве сина, котрий боїться вийти на вулицю, боягузом і слабохарактер­ним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків – хуліганів. Вони били та сміялися. Було так боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — усе заради того, аби сказа­ти собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?

Інші дорослі…

Часто другою мамою або (рідше) другим та­том називають когось із вихователів у дитячо­му садочку або вчителів. Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганоїоцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?». її очі усмі­халися, а руки дбайливо поправляли мої кіски.

Молода дівчина пригадує, як у дитячому садку відчувала презирливе ставлення до себе з боку нянечки, яка, принижуючи її перед інши­ми дітлахами, примушувала маленьку дитину їсти не смачну їжу, і спати, коли не хотілося. Пригадує і вчительку початкової школи, котра «як мама» огортала увагою і турботою, захища­ла від кривд і знущань однолітків. Вона навчала і водночас допомагала жити, спілкуватися, ра­діти своїм і чужим успіхам.

Щасливе дитинство — в руках дорослих

Коли стосунки між дорослими і малятами теплі й щирі? Коли батьки граються із дітьми. І вчитель, який вміє і охоче підтримує рольове перевтілення учня і допускає певний вихід за межі його шкільних обов’язків, сприяє станов­ленню в дитини позиції старшого і молодшого, залежного й самостійного, формуванню влас­ної думки і життєвих орієнтирів. Такому вчите­лю більше довіряють, його настанови й поради краще розуміють, стосунки з ним в учнів стають душевні, довірливі. Таких вчителів згадують із повагою і любов’ю, як дуже близьких людей.

Діти точно сприймають значущих дорос­лих, повертаючи їм дзеркальне відображен­ня їхньої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому батькам, учите­лям і вихователям слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути розширювати особисті інтереси, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу досягнень, здатність любити, зокрема й май­бутніх власних дітей.

Невеличкий екскурс у власне дитинство, а також у спогади людей дозволяє виділити те, що робить дитинство щасливим. Це — Любов, Ніжність, Душевне Тепло, Щирість, Турботли­вість, Допомога, Підтримка й Віра в тебе, у твою людяність, справжність, винятковість. Це — до­тик, поцілунок, обійми, а також гра, яка здатна знищити холодну відчуженість і напруженість між дітьми і дорослими, наситити спілкування добрим гумором, сміхом, щирими почуттями. Зазначене дає силу й водночас легкість у подо­ланні труднощів і досягненні справжніх висот на життєвому шляху; є тими складовими щастя й повноти життя, які потрібні кожній людині в будь-якому віці.

Коротко про головне

Щоб написати прекрасну картину, створи­ти чудову музику чи неповторний сценічний образ, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно при­святити цьому своє життя, відкрити душу, серце і розум, а не сподіватися на «дядю» чи «тьотю», на «потім» чи на «авось».

Тому не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, яко­го вічно бракує, часточку уваги, жменьку ласки й ковток любові. Збільшуйте щодня свої дари, адже щирості, любові, справжності не буває забагато. Щоб «ніжністю недогодоване дитин­ство» було не про наших із вами дітей і внуків, які, у відповідь на нашу ласку, подарують любов і турботу своїм вдячним нащадкам.

І тоді справдиться мудрість нашого велико­го співвітчизника Григорія Сковороди, який заповів нам: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю».

(Т. Гурлєва, науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ )

Наслідки насильства та їх вплив на розвиток дитини

Наслідки насильства та їх вплив на розвиток дитини

Порушення фізичного та психічного розвитку

У більшості дітей, що живуть у родинах, де застосовуються тяжкі фізичні покарання, лайка є «методами виховання», а в родинах, де діти позбавлені тепла, уваги, наприклад, у родинах батьків-алкоголіків, спостерігаються ознаки затримки фізичного і нервово-психічного розвитку. Закордонні фахівці назвали цей стан дітей «нездатністю до процвітання».

Діти, що зазнавали жорстокого ставлення до себе, часто відстають у рості, масі (або у тому й іншому) від своїх однолітків. Вони пізніше починають ходити, говорити, рідше сміються, значно гірше вчаться у школі, ніж їх однолітки. У таких дітей часто спостерігаються шкідливі звички: смоктання пальців, гризіння нігтів, розгойдування, онанізм. Та й зовні діти, які живуть в умо- вах нехтування їх інтересами, фізичними та емоційними потребами, виглядають по-іншому, ніж діти, які живуть у нормальних умовах: у них припухлі, «сонні» очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайний одяг, інші ознаки гігієнічної занедбаності – педикульоз, висип, поганий запах від одягу та тіла.

Різні захворювання як наслідок жорстокого поводження

Захворювання можуть мати специфічний для окремого виду насильства характер: наприклад наслідком фізичного насильства є ушкодження частин тіла і внутрішніх органів різного ступеня тяжкості, переломи кісток.

При сексуальному насильстві можуть виникати захворювання, що передаються статевим шляхом: інфекційно-запальні захворювання геніталій, сифіліс, гонорея, СНІД, гострі та хронічні інфекції сечостатевих шляхів, травми, кровотечі зі статевих органів і прямої кишки, розриви прямої кишки і піхви, випадання прямої кишки.

Незалежно від виду і характеру насильства в дітей можуть спостерігатися різні захворювання, що належать до психосоматичних: ожиріння чи, навпаки, різка втрата ваги, спричинено порушеннями апетиту. При емоційному (психічному) насильстві нерідко бувають шкірні висипки, алергійна патологія, виразка шлунка, при сексуальному насильстві – безпричинний (якщо ніяких захворювань органів черевної порожнини і малого тазу не виявляється) біль унизу живота. Часто в дітей розвиваються такі нервово-психічні захворювання, як тіки, заїкання, енурез (нетримання сечі), енкопрез (нетримання калу), деякі діти повторно потрапляють до відділення невідкладної допомоги через випадкові травми, отруєння.

Психічні особливості дітей, що постраждали від насильства

Практично всі діти, що постраждали від жорстокого поводження і зневажливого ставлення, перенесли психічну травму, у результаті чого вони розвиваються з суттєвими особистісними, емоційними і поведінковими особливостями, що негативно впливає на їх подальше життя.

Діти, що зазнали насильства, самі стають агресивними, що найчастіше виявляє дія у поводженні зі слабшими: молодшими за віком дітьми чи тваринами. Часто їх агресивність проявляється в грі, інколи спалахи гніву не мають видимої причини.

Деякі з них, навпаки, занадто пасивні, не можуть себе захистити. І в тому і в іншому випадку порушується контакт, спілкування з однолітками. У занедбаних, емоційно депривованих дітей прагнення будь-яким чином привернути до себе увагу іноді проявляється у вигляді зухвалої, ексцентричної поведінки.

Діти, що зазнали сексуального насильства, отримують невластиві для їх віку знання про сексуальні взаємини, що виявляється в їх поведінці, в іграх з іншими дітьми чи з іграшками.

Навіть маленькі діти, що не досягли шкільного віку, які постраждали від сексуального насильства, згодом самі можуть стати ініціаторами розпусних дій і втягувати в них велику кількість учасників. Найбільш універсальною і важкою реакцією на будь-яке, не тільки сексуальне насильство, є низька самооцінка, що сприяє збереженню і закріпленню психологічних порушень, пов‘язаних із насильством. Особистість з низькою самооцінкою переживає почуття провини, сорому, для неї характерні постійна переконаність у власній неповноцінності, у тому, що «ти гірший за всіх». Унаслідок цього дитині важко домогтися поваги навколишніх, успіху. спілкування її з однолітками ускладнене.

Серед цих дітей, навіть у дорослому віці, фіксується високий показник депресій. Це виявляється у нападах тривожності, безпричинної туги, почуття самотності, у порушенні сну. У старшому віці у підлітків, можуть спостерігатися спроби суїциду або суїцидальна смерть.

Почуваючи себе нещасливими, знедоленими, пристосовуючись до ненормальних умов існування, намагаючись знайти вихід із ситуації, що склалася, вони і самі можуть стати шантажистами. Це, зокрема, стосується сексуального насильства, коли в обмін на обіцянку зберігати секрет і не ламати звичного сімейного життя, діти вимагають у дорослих ґвалтівників гроші, солодощі, подарунки.

Соціальні наслідки жорстого поводження з дітьми

Можна виділити два наслідки, що виявляються одночасно: втрати для жертви і для суспільства. Діти, що зазнали будь-якого виду насильства, відчувають труднощі соціалізації: у них порушені зв’язки з дорослими, відсутні відповідні навички спілкування з однолітками, вони не мають до- статнього рівня знань і ерудиції, щоб завоювати авторитет у школі тощо. Вирішення своїх проблем діти – жертви насильства – часто знаходять у кримінальному, асоціальному середовищі, а це часто пов’язано з виробленням у них пристрасті до алкоголю, наркотиків, вони починають красти і здійснювати інші протиправні дії. Дівчатка нерідко починають займатися проституцією, у хлопчиків може порушуватися статева орієнтація. І ті й інші згодом мають проблеми при створенні власної родини, вони не можуть дати своїм дітям достатньо тепла, оскільки не вирішені їх власні емоційні проблеми. Як говорилося вище, будь-який вид насильства формує у дітей і підлітків такі особистісні та поведінкові особливості, які роблять їх малопривабливими і навіть небезпечними для суспільства.

Які ж суспільні втрати від насильства над дітьми? Це, насамперед, втрати людських життів у результаті вбивств дітей і підлітків, їх самогубств, це втрати в їх особі продуктивних членів суспільства внаслідок порушення їх психічного і фізичного здоров я, низького освітнього і професійного рівня, кримінальної поведінки, батьків, здатних виховати здорових у фізичному і моральному плані дітей. Нарешті, це відтворення жорстокості в суспільстві, оскільки колишні жертви самі часто стають ґвалтівниками

Що таке торгівля людьми

Що таке торгівля людьми

Проблема торгівлі людьми – одного з найнегативніших явищ сучасного суспільства – уперше була піднята правозахисниками на початку ХХ століття. У той час особлива увага приділялася жінкам з Великобританії, яких змушували до проституції в країнах континентальної Європи. Так з’явився термін ”біле рабство”, який пізніше поширився на загальне поняття торгівлі людьми.

З тих пір феномен торгівлі людьми піддається постійному аналізу і є предметом багатьох суперечок і дискусій. Однак якщо подивитися на більшість документів, публікацій, виступів з проблеми, то стане очевидно, що часто поняття ”торгівля людьми” обмежується ”торгівлею жінками”. При цьому в більшості випадків мова йде про торгівлю жінками з метою використання в проституції, порнобізнесі, сексуальній сфері тощо. Безумовно, торгівля жінками є складовою частиною злочину ”торгівля людьми”. Однак поняття ”торгівля людьми” є більш широким: об’єктом цього злочину може бути будь-яка особа, незалежно від статі і віку.

Метою торгівлі жінками може бути насильницький шлюб, примусова праця, використання в домашньому господарстві і промисловому чи сільськогосподарському секторах, народження дитини примусово чи за замовленням, використання в сексуальному бізнесі. Чоловіків переважно використовують на будівництвах, у промисловості, сільському господарстві, дітей – у жебрацтві, осіб будь-якої статі і віку – для вилучення і трансплантації органів.

У даний момент найбільш повне визначення торгівлі людьми дає ”Протокол з попередження торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми”, який доповнює Конвенцію ООН про боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю. Протокол є основним сучасним документом, спрямованим на боротьбу з цим злочином. Він визначає торгівлю людьми як: Здійснення з метою експлуатації вербування, перевезення, передачі, приховання чи отримання людей шляхом погрози силою або її застосування чи інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою чи вразливістю стану або шляхом підкупу у вигляді платежів чи вигод для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу.

З приведених вище визначень випливає, що торгівля людьми – це сукупність таких ознак: вербування, перевезення, передача, продаж, усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях, використання в порнобізнесі, використання у військових конфліктах, залучення до злочинної діяльності, трансплантація чи насильницьке донорство, примус до заняття проституцією, рабство і ситуації, подібні до рабства, примусова праця, залучення в боргову кабалу, використання шантажу, погроз, насильства.

Актуально! Поведінка школярів, що відхиляється від норми як спосіб самоствердження, залучення уваги або поклик про допомогу – що це? Давайте визначимось

Актуально! Поведінка школярів, що відхиляється від норми як спосіб самоствердження, залучення уваги або поклик про допомогу – що це? Давайте визначимось

Однією з найактуальніших проблем сьогодення є зростання злочинності, наркоманії, просліджується тенденція до росту числа дітей з поведінкою, що відхиляється від норми. Найважливішим завданням, що стоїть на сучасному етапі перед школою, є вирішення проблеми організації ефективної роботи з профілактики поведінки школярів, що відхиляється від норми.

Девіантна (від англ. – “відхилення”) поведінка – це загальна назва для різних порушень правил поведінки, що використовується в зарубіжній літературі. Девіантною зазвичай називають поведінку школярів, викликану неспецифічними (тобто не природженими) чинниками. Сюди відносяться звичайні дитячі пустощі, порушення дисципліни, іноді хуліганські вчинки, властиві дитячому віку. Вони найчастіше за все обумовлені ситуацією і дитячою готовністю їх зробити, а не внутрішніми причинами, психічними розладами.

Девіантна поведінка – звичайні труднощі розвитку дитини. У всіх випадках відзначається наростання емоційної напруженості. Воно характеризується виходом за нормальні межі почуттів, емоцій, переживань дітей. Напруженість веде до втрати почуття реальності, зниження самоконтролю, нездатності правильно оцінювати свою поведінку. Під впливом емоцій дитина, як і дорослий, перестає контролювати свої вчинки, здатна на безрозсудні дії. Їй нічого не варто нагрубити, вдарити, щось зламати. Таким чином, девіантна поведінка – це зміна реакції дитини на неприйняту для неї ситуацію.

Девіантна поведінка – майже завжди результат неправильного виховання. Неправильне виховання – це і виховання недостатнє, і виховання надмірне. Його характеризують два основні стилі: тепличної опіки та холодного знехтування. При нормальному, зваженому, збалансованому вихованні, яке спирається на індивідуальність дитини, відхилень немає і формуються нормальні люди.

Аномальна поведінка – відповідна реакція дитини на ситуацію, яка не відповідає його поглядам, оцінкам, поняттям. Зазвичай ця реакція має хворобливий характер. Якщо вона сильно зачіпає почуття дитини і викликає закріплення у свідомості, то девіантна поведінка стає нормою і переходить в розлад.

Розлад – набута форма поведінки. Вона не пов’язана ні з спадковістю, ні з органічними порушеннями. В основі його зазвичай лежать видимі причини і наслідки. Зазвичай спочатку виникає ситуація, не прийнятна для дитини, що створює для нього певні труднощі і яка веде до переживань, образ, обмеження самолюбства. Вона є стимулом, який запускає механізм. Коли стимул досягає критичного порогу, то виникає відповідна реакція, за допомогою якої дитина намагається зняти, скинути тяжкі для нього переживання.

Природна реакція у кожної дитини своя. Вона обумовлена розумінням ситуації (минулим досвідом), складністю самої ситуації, особливостями дитячого характеру та темпераменту, знанням виходу із ситуації, звичними формами реагування. У дітей характери різні, різна манера їх прояви, що й призводить до природних розбіжностей і навіть конфліктів. І для того щоб дитина стала особистістю, віна повинна навчитися самостійно та обдумано долати виникаючі перешкоди. Якщо таких перешкод занадто багато, то дитина починає їх обходити, шукати способи позбутися від занадто обтяжливих обов’язків. Тут і зароджується поведінка, що відхиляється, вірніше, що відхиляється – для дорослих, але природне для дитини у виниклій ситуації.

Сьогодні все частіше висловлюється думка, що дитині необхідна майже не обмежена свобода в його розвитку. Не свободу потрібно надавати дитині, а правильно керувати його вихованням. Потрібно усувати зайві перешкоди, що заважають недосвідченій дитині адаптуватися до життя. У які ж складні ситуації потрапляє дитина, що особливо травмує її? Це перш за все образи, часто повторювані, що ображають самолюбство, глузування над її батьками та близькими, над ним самим, неприйняття в гру або компанію, конфліктна ситуація в сім’ї (батьки зайняті з’ясуванням відносин і не звертають уваги, що дитина на це дуже болісно реагує), всі випадки депривації і багато інших причин. На жаль, вони не можуть бути усунені тільки шкільної корекцією.

Девіантна поведінка небезпечна не порушеннями дисципліни. Навіть самі значні порушення порядку можна пережити. Справа в наслідках. Поведінка, що відхиляється дуже істотно впливає на формування характеру, який визначає все майбутнє життя людини. Якщо така поведінка вчасно не зупинити і не підправити, то суспільство отримає неврівноваженого, морально незрілого, схильного до різних впливів громадянина. Ось чому корекція поведінки не благе побажання, а життєва необхідність, до якої потрібно підходити з усією серйозністю і відповідальністю.

До 12 років особливо інтенсивно йде становлення духовного, соціального і тілесного в людині. У цей період відбувається відбиток у собі внутрішнього образу дій і зовнішньої поведінки дорослих людей. Як надходять дорослі – так і дитина. Те, що в житті дорослої людини є найбільш значущим, у дитини закарбовується перш за все. Дитина бачить дорослого не так, як ми. Внутрішню сутність іншої людини вона відчуває інтуїтивно, а зовнішність сприймає безпосередньо.

Який характер, які звички та нахили закладені в дитинстві, з тим і піде людина по життю. В основі корекційного виховання метою являється формування звички до правильної поведінки, тобто такої звички, коли дитина вже не може вчинити інакше, коли правильна поведінка стає його потребою.

Найбільш очевидною є характеристика поведінки, що відхиляється за рівнями і змістом. Порушення – від слабких, майже непомітних, не виходять з норми, до сильних, що межують з серйозними порушеннями – легко розрізняє кожен вчитель. За ступенем соціальної небезпеки, а також залежно від вікових особливостей дітей девіантна поведінка підрозділяється на наступні рівні.

Непослух – найбільш поширена в дошкільному і молодшому віці форма опору вимогам, прохання, радам педагогів і батьків, моральним нормам суспільної поведінки. Може виступати у формі пустощів, проступку.

Витівка – короткий, епізодичний відрізок поведінки дитини, в якому яскраво виявляється його активність, ініціатива, винахідливість. Особливістю пустощі є її позитивний тон, переживання величезного задоволення від зробленого і обов’язково добре ставлення до оточуючих.

Пустощі теж являє собою епізод у поведінці дитини. І в ньому проявляються вигадка, ініціатива, активність. Однак на відміну від пустощі бешкетник вже свідомо порушує встановлені правила, навмисне вчиняє дії, що шкодять одноліткові або старшим. Мета пустощів – дошкулити, помститися або отримати вигоду для себе.

Провина – це вже соціально небезпечне явище. Основна відмінність проступку від пустощів у його повторюваності і завчасної продуманості. Якщо дитина повторює проступки неодноразово, є всі підстави говорити про створених у нього негативних рисах характеру. Найчастіше проступки пояснюють віковими особливостями, невмінням дитини довільно пригнічувати свої миттєві бажання та свідомо керувати поведінкою.

Дитячий негативізм (від лат. – Заперечую) проявляється як невмотивований та нерозумний опір дитини у результаті впливу на нього оточуючих людей. Буває активним і пасивним. Пасивний – це один з видів упертості, що виражається у відмові від виконання необхідного дії. Активний – коли дитина вчиняє дії, протилежні тим, які від нього очікуються.

За тривалістю прояви негативізм буває стійким та епізодичним. Перший триває довго, а другий проявляється лише часом.

У літературі виділяють різні типи важковиховуваних:

Виготський Л. С. (1987р.) виділив такі типи важких:

  • безпритульні діти;
  • важкі в масовій школі;
  • діти з патологією органів почуттів;
  • обдаровані діти.

Войтко В. І. (1970 р.):

  • діти, що мають відхилення від прийнятих моральних норм поведінки;
  • діти з протиправною поведінкою;
  • діти з патологічними відхиленнями від норми поведінки.

Ц. П. Короленко і Т. Л. Донських ділять всі поведінкові девіації на дві великі групи: нестандартна та деструктивна поведінка. Нестандартна поведінка може мати форму нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів поведінки.

Подібна форма передбачає активність, хоча й виходить за рамки прийнятих норм у конкретних історичних умовах, але грає позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства. Прикладом нестандартної поведінки може бути діяльність новаторів, революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів в якій-небудь сфері знання. Ця група не може бути визнана з поведінкою, що відхиляється в строгому сенсі.

Типологія деструктивної поведінки вибудовувається відповідно до її цілей. В одному випадку це зовнішньодеструктівні цілі, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних) і відповідно зовнішньодеструктівну поведінку. У другому випадку – внутрішньодеструктивні цілі, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес, і відповідно внутрішньодеструктивну поведінку. 

Зовнішньодеструктивна поведінка, у свою чергу, ділиться на адиктивну і антисоціальну. Адиктивна поведінка передбачає використання якихось речовин або специфічної активності з метою відходу від реальності та отримання бажаних емоцій. Антисоціальна поведінка полягає в діях, що порушують існуючі закони і права інших людей у формі протиправного, асоціальної, аморальної поведінки.

У групі внутрішньодеструктивної поведінки Ц. П. Короленко і Т. А. Донських виділяють: суїцидну, конформістичну, нарциссичну, фанатичну і аутичну поведінку.

Суїцидна поведінка характеризується підвищеним ризиком самогубства.

Конформистична поведінка – поводження, позбавлене індивідуальності, орієнтоване виключно на зовнішні авторитети.

Нарциссична – управляється почуттям власної грандіозності.

Фанатична – виступає у формі сліпої прихильності до якої-небудь ідеї, поглядам.

Аутична – проявляється у вигляді безпосередньої відгородженості від людей і навколишньої дійсності, заглибленості у світ власних фантазій.

Всі перелічені форми деструктивної поведінки відповідають, на думку вчених, таким критеріям девіантності, як погіршення якості життя, зниження критичності до своєї поведінки, когнітивні викривлення (сприйняття і розуміння того, що відбувається), зниження самооцінки та емоційні порушення. Нарешті, вони з великою ймовірністю призводять до стану соціальної дезадаптації особистості аж до повної її ізоляції.

У психологічній літературі можна зустріти й інші підходи до класифікації видів поводження, щодо відхилень особистості.

У відповідності з перерахованими критеріями виділимо три основні групи відхилень: антисоціальна (делінквентна) поведінка, асоціальна (аморальна) поведінка, аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка.

Антисоціальна поведінка – це поведінка, що суперечить правовим нормам, загрозливе соціальному порядку і добробуту оточуючих людей. Воно включає будь-які дії чи бездіяльність, заборонені законодавством.

У дорослих людей (старше 18 років) делінквентна поведінка проявляється переважно у формі правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну або цивільну відповідальність і відповідне покарання. У підлітків (від 13 років) переважають такі види делінквентної поведінки: хуліганство, крадіжки, пограбування, вандалізм, фізичне насильство, торгівля наркотиками. У дитячому віці (від 5 до 12 років) найбільш поширені такі форми, як насильство по відношенню до молодших дітей або одноліткам, жорстоке поводження з тваринами, злодійство, дрібне хуліганство, руйнування майна, підпали.

Асоціальна поведінка – це поведінка, що уникає виконання морально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин. Воно може виявлятися як агресивна поведінка, сексуальні девіації (безладні статеві зв’язки, проституція, спокушання, вуайєризм, ексгібіціонізм і ін), залученість в азартні ігри на гроші, бродяжництво.

У підлітковому віці найбільш поширені втечі з дому, бродяжництво, шкільні прогули або відмова від навчання, брехня, агресивна поведінка, проміскуїтет (безладні статеві зв’язки), графіті (настінні малюнки і написи непристойного характеру), субкультуральні девіації (сленг, шрамування, татуювання).

У дітей частіше зустрічаються бродяжництво, шкільні прогули, агресивна поведінка, лихослів’я, брехня, крадіжка, вимагання (жебрацтво). Межа асоціальної поведінки особливо мінлива, оскільки вона більш за інших поведінкових девіацій знаходиться під впливом культури та часу.

Аутодеструктивні (саморуйнівна поведінка) – це поведінка, що відхиляється від медичних і психологічних норм, що загрожує цілісності та розвитку самої особистості. Саморуйнівна поведінка у сучасному світі виступає у наступних основних формах: суїцидальна поведінка, харчова залежність, хімічна залежність (зловживання психоактивними речовинами), фанатична поведінка (наприклад, залученість в деструктивно-релігійний культ), аутична поведінка, віктимна поведінка (поведінка жертви), діяльність з вираженим ризиком для життя (екстремальні види спорту, істотне перевищення швидкості при їзді на автомобілі та ін.)

Специфікою аутодеструктивної поведінки (аналогічно попереднім формам) у підлітковому віці є її опосередкованість груповими цінностями. Група, до якої включений підліток, може породжувати такі форми аутодеструкціі: наркозалежна поведінка, самопорези, комп’ютерна залежність, харчові адикції, рідше – суїцидальна поведінка.

У дитячому віці мають місце куріння і токсикоманія, але в цілому для даного вікового періоду аутодеструкція малохарактерна.

Ми бачимо, що різні види поведінки, як відхилення особистості розташовуються на єдиній осі “деструктивна поведінка”, з двома протилежними напрямками – на себе або на інших.

По спрямованості та ступеню вираженості деструктивності можна уявити таку шкалу відхилень: антисоціальне (активно-деструктивне), просоціальне (деструктивне, адаптоване до норми антисоціальної групи), асоціальне (пасивно-деструктивне), саморуйнівне (пасивно-аутодеструктивне), самовбиваюче (активно -аутодеструктивне).

Виділення окремих видів, що відхиляються та їх систематизація за схожими ознаками є умовними, хоча і виправданими з метою наукового аналізу. У реальному житті окремі форми нерідко поєднуються чи перетинаються.

А які ж причини виникнення відхилень у поведінці дітей та підлітків.

Виділяють 3 групи причин важковиховуваності:

соціальні причини:

1) місце проживання (чим більше місто, тим вище рівень злочинності)

2) шкільні причини:

  • а) часта зміна вчителів;
  • б) конфлікти між учителями;
  • в) неуспіх дитини в навчанні;
  • г) відкидання однокласниками;
  • д) зловживання санкціями;
  • е) “приклеювання ярликів”;
  • ж) характер самої школи й ін. причини.

3) сімейні причини:

  • а) багатодітні родини;
  • б) низький матеріальний рівень родини;
  • в) родини з неправильним типом виховання;
  • г) злочинні родини;
  • д) родини що розпалися, чи розпадаються
  • е) елітарні родини.

біологічні причини:

1) перекручена біологічна потреба (наприклад, потреба в алкоголі та наркотиках);

2) нерівномірне статеве дозрівання:

  • а) випередження (акселерація);
  • б) затримка (ретардація).

психологічні причини:

  • утрата сенсу життя;
  • внутрішній конфлікт;
  • дефінзивні риси характеру (боязкість, сором’язливість);
  • поведінка, що відхиляється – як спосіб самоствердження;
  • поведінка, що відхиляється – як спосіб залучення уваги;
  • поведінка, що відхиляється – як елемент про допомогу;
  • перекручена пошукова потреба.

Рідко причиною важковиховуваності є тільки одна, частіше – комплекс причин. (Тоді говорять про патерн важковиховуваності). Патерн – симптомокомплекс важковиховуваності.

Приклад патерна: багатодітна родина; хлопчик, народжений першим у родині; передчасні пологи; маленька вага при народженні; численні ранні статеві зв’язки; утрата сенсу життя).

Профілактика та корекція відхилень у поведінці — це майже завжди вирішення питання про їх причини. Причинно-наслідкові зв’язки при цьому можуть бути багатовимірними та неоднозначними. Так, за порушення учнем дисципліни на уроці можуть стояти: неуважність, підвищена психомоторна збудливість, відсутність інтересу до предмета, вороже ставлення до вчителя тощо. Близько 25% відхилень у поведінці неповнолітніх обумовлені так званими межевими (тобто такими, що лежать на межі між нормою та патологією) нервово-психічними розладами, до яких можна віднести невротичні та неврозоподібні реакції, аномалії характеру, зокрема — акцентуації. 

До безпосередньо пов’язаних зі школою ситуацій, що сприяють виникненню в учнів межевих нервово-психічних розладів, слід віднести:

  • неспроможність упоратися з навчальним навантаженням;
  • вороже ставлення педагога;
  • зміну шкільного колективу;
  • неприйняття дитячим колективом.

Такі ситуації породжують шкільну дезадаптацію, так званий “шкільний стрес”.

До перелічених чинників слід додати і розумове перевантаження. Так, частота неврозів від молодших до старших класів зростає у хлопчиків у 2 рази, дівчаток — у 3,3 рази. Головне місце серед невротичних розладів постають астенічні стани.

Інформаційне перевантаження мозку призводить до неврастенії, що проявляється у дратівливості, погіршенні самопочуття. Одним із напрямків профілактики такого явища може бути більша індивідуалізація навчання. Адже важко собі уявити ситуацію, щоб 32 учня у класі знаходилися на одному й тому ж самому етапі психічного розвитку, іншими словами, щоб один і той самий обсяг матеріалу був адекватно орієнтований на найближчу зону їхнього розвитку.

Психологічні дослідження показують, що значного ефекту в плані індивідуального підходу до учнів можна досягти при зменшеній кількості учнів бодай до 25 осіб.

Нерідко причиною невротичних розладів у дітей служить ярлик невстигаючого. Гостро ранить психіку школярів також відсутність поваги до них з боку педагогів. Намагаючись “відігратись”, учні, у свою чергу, починають поводитися грубо, роблять усе наперекір вимогам такого педагога.

На відхилення поведінки впливають: акцентуації характеру та психопатії, а також соціальні фактори: несприятливе мікросоціальне оточення, несприятливі умови навчання тощо. Дані порушення можуть бути патологічного та непатологічного рівня.

Необхідно підкреслити, що основні прояви відхилень поведінки у неповнолітніх пов’язані саме з формуванням афективної сфери. Більша актуальність проблеми важковиховуваності щодо хлопців пояснюється тим, що сфера афектів та інстинктів у них функціоує більш напружено і через це хлопці менш конформніше, важче підкоряються загальноприйнятим вимогам, тому у несприятливому середовищі у них легше виникає та важче коригується негативне ставлення до школи.

Формування відхилень у поведінці тісно пов’язане з педагогічною занедбаністю, у виникненні якої (крім зниження рівня розвитку психічних процесів: уваги, пам’яті, мислення) велике значення має дифіцитарність установок особистості, насамперед, примітивність сфери потреб та мотивів. Кожному варіанту порушення поведінки відповідає свій тип асинхронії розвитку. Наприклад, порушення за типом психічної нестійкості пов’язане з незрілістю емоційно-вольової та інтелектуальної сфер та затримкою статевого розвитку.

Асинхронія психічного розвитку за органічним типом характеризується розривом між ретардацією психофізичного розвитку та потягом до зовнішньої імітації дорослих форм поведінки відповідно до паспортного віку. Ця асинхронія посилюється ще й таким соціальним фактором, як надмірні вимоги дорослих, що також орієнтовані на паспортний, а не на реальний вік розвитку дитини. Багаторічна бездоглядність, типова для цієї групи підлітків, також посилює дану асинхронію.

У молодшому шкільному віці — поєднання низької пізнавальної активності та незрілої емоційно-вольової сфери, що не відповідає зростаючим вимогам до соціального статусу школяра. Виражена психомоторна розгальмованість у поєднанні з ейфоричним фоном настрою, підвищений сенсорний голод — із потягом до гострих відчуттів та вражень.

Акцентуація компонентів негативних потягів, таких як: інтерес до ситуації жорстокості, агресії. Наявність невмотивованих коливань настрою, конфліктності, запальності у відповідь на незначні вимоги та заборони, супроводження таких спалахів вираженою афектацією, негативне ставлення до шкільних занять та епізодичні прогули як прояв захисної реакції відмови характерної для незрілих особистостей.

Гіперкомпенсаторні реакції, пов’язані з прагненням привернути до себе увагу негативними формами поведінки: грубістю, невиконанням вимог педагога. На кінець молодшого шкільного віку у них виявляються стійкі прогалини у знаннях як наслідок слабких інтелектуальних передумов та низького інтересу до пізнання, суспільно – корисної праці, зростаючий потяг до асоціальних компаній та форм поведінки, таких як: куріння, дрібні крадіжки, виманювання грошей, перші спроби вживання алкоголю та наркотиків під впливом старших.

Дефекти сімейного виховання проявляються у вигляді бездоглядності, грубої авторитарності, асоціальної поведінки членів родини.

На початку підліткового віку серед діагностичних критеріїв несприятливого розвитку виділяються: асинхронія соматопсихічного розвитку, варіанти якої тісно пов’язані з типом розладів поведінки: неузгодженістю між прискореним фізичним та статевим сповненим психічним розвитком (частіше у дівчат), розходженням між істинним, паспортним віком та сповільненим психофізичним розвитком (частіше у хлопців); неузгодженість між прискореним фізичним та затриманим статевим і психічним розвитком.

Найнесприятливішим є варіант дисгармонійної акселерації, яку психологи називають інтенсифікацією статевого розвитку. Він характеризується не зниженням віку початку статевого розвитку, а різким прискоренням його темпу. Цей варіант асинхронії частіше трапляється у дівчат. Для хлопців більш характерна затримка соматосексуального розвитку. Хоча і те й інше є ґрунтом для виникнення відхилень у розвитку.

Значними симптомами порушень розвитку на початку підліткового віку є наявність рис психічної незрілості, таких як:

  • залежність від чужої думки, від ситуації, нездатність активно впливати на неї, схильність до уникання складних ситуацій;
  • слабкість реакцій на критику, невираженість власних вольових установок;
  • слабкість самоконтролю та саморегуляції як прояв несформованих основних психологічних передумов переходу до підліткового віку;
  • некоригованість поведінки, зумовлена поєднанням інфантильності з афективною збудливістю.

Факторами ризику виникнення вираженої декомпенсації поведінки у перехідному віці є переважання рис незрілості над тенденцією вікового розвитку (нестійкістю, афективністю, збудливістю, розгальмованістю потягів, акселерацїєю або ретардацією соматопсихічного розвитку).

Фактори, що компенсують відхилення у підлітковому періоді — потяг до позитивних форм самоствердження, гармонійність сексуального розвитку, позитивне ставлення до праці та навчання, цілеспрямованість та продуктивність самореалізації у позашкільних захопленнях (спорт, хобі тощо), орієнтованість на соціально позитивного лідера, стійкість до негативних впливів середовища, що виявляються у реакції негативної імітації, невротичний, а не психопатичний тип реагування на психотравмуючі ситуації.

Рекомендації педагогам та батькам щодо цілеспрямованих виховних дій для роботи з підлітком з ускладненою поведінкою

Вже давно відомо, що традиційні методи виховної дії на підлітків з ускладненою поведінкою не дають бажаного результату. Педагогові, батькам, якщо вони дійсно заклопотані проблемами підлітка, чим би вони не були ініційовані, необхідно постійно коректувати в першу чергу свою поведінку і шукати прийоми і методи ефективної дії на дитину.

Метод – це засіб прямого або опосередкованого впливу на особу. У нашому випадку під засобом впливу розуміється сукупність чинників: особисті якості педагога, соціально-психологічний клімат учбової установи, колективу однолітків; весь інструментарій освітнього процесу.

Під прийомом прийнято розуміти частину методу, його фрагмент. Методи і прийоми нерідко переходять з одного стану у інший, міняють свої ролі, залишаючись нерозривно зв’язаними.

Аби вибрати той чи інший метод або прийом педагогічної дії необхідно чітко уявляти собі, чого вам необхідно добитися з його допомогою.

У літературі описані наступні групи педагогічних прийомів.

I. Творчі

Сприяють поліпшенню взаємин між вихователем і підлітком, встановленню взаєморозуміння:

Прояв доброти, уваги, турботи.

Прохання.

Заохочення у вигляді схвалення, похвали, винагороди, вирази довіри, доброго відношення. Заохочення рекомендується застосовувати при дотриманні наступних правил:

  • здійснення підлітком непересічного для нього позитивного вчинку;
  • заохочення повинне викликати у підлітка позитивні емоції;
  • облік індивідуальних особливостей дитини при виборі форми
  • і значущості заохочення для компенсації зусиль, витрачених підлітком на здійснення позитивного вчинку;
  • не залишати без заохочення кожен позитивний прояв в поведінці підлітка;
  • аби не сталося, не можна залишати без винагороди кожне позитивний прояв особи;
  • ніколи не віднімати отриману винагороду, оскільки ви реагуєте на вчинок, а не на підлітка як особистість, аби не трапилось, дитя повинне знати, що він “хороший”;
  • підліткові необхідна доля особистої свободи і право на секрет; не старайтеся в наказах, навіюваннях, розпорядженнях, домовленостях, пам’ятаєте про навіюваність дитяти;
  • якщо обставини диктують, наказуйте твердо і рішуче, але лише жваво і оптимістично;
  • завжди враховуйте настрій дитяти і його стан здоров’я;
  • не принижуйте дитяти, відноситеся до нього з повагою, якщо хочете від нього такого ж відношення;
  • пам’ятаєте про недоторканість особистості, виявляйте відношення лише до вчинків, дій: не “ти безсердечний”, а “ти поступив безсердечно”, не “ти невихований”, а “ти проявив невихованість”.

Не зачитуючи в своїх діях цих правил, ви ризикуєте втратити надію на взаєморозуміння і можливість позитивного впливу на підлітка.

“Авансування особистості” (як прийом педагогічної дії введений А. С. Макаренко) – надання підліткові певного блага, вислів позитивної думки про особистість, навіть якщо він поки що на нього не заслужив повною мірою. Аванс в даній ситуації спонукав до прояву кращих якостей.

“Обхідний рух” (назва дана А. С. Макаренко). Відношення педагога до дитини, підлітка в кожній конкретній ситуації знаходить свій відгук. Наприклад, учень зробив деякий поганий вчинок і знаходиться в скрутному положенні: однолітки відносяться до нього вороже, підозрюють, або звинувачують його в чомусь. Наростає конфлікт, можливий вибух негативних емоцій. У таких умовах однозначна підтримка педагога, силоміць свого авторитету, здатна справити сильне враження. Підліток розгублений, здивований; тривога і напруга змінялися полегшенням і відчуттям вдячності.

Завдання педагога: ненав’язливо дати підліткові зрозуміти, що непристойний вчинок – прикре непорозуміння, випадковість та більше не повториться, оскільки помилки можливі, але потрібно витягувати з них корисний досвід.

Пробачення. Уміння прощати, найважливіша людська якість, однозначно має бути присутнім в педагогічній практиці. Головне – свідомо оцінювати факти, розуміти ситуацію і прощати, пам’ятаючи про те, що будь-яка ситуація завжди лише слідство, а не причину ускладненої поведінки дитини.

II. Деякі прийоми, сприяючі формуванню у підлітка соціально-схвалюваної поведінки.

  • Переконання та особистий приклад. Переконання – це і роз’яснення, і доказ необхідності або недопустимості визначеної поведінки, вчинку. Особистий приклад – повновагий аргумент правоти дорослої людини.
  • Моральна підтримка та зміцнення віри підлітка в свої сили і можливості.
  • Залучення до цікавої діяльності.
  • Пробудження гуманних відчуттів.

III. Прийоми, засновані на розумінні динаміки формування відчуттів і інтересів підлітка.

  • Опосередкування. Дорослий досягає бажаних змін у поведінці дитини не прямою вказівкою, як слід поступати, а за допомогою якого-небудь проміжного компонента.
  • “Фланговий підхід”. Дорослий, виявивши якийсь проступок підлітка, не засуджує його, а душевно зачіпає такі відчуття дитини, які спонукали його до прояву своїх кращих рис. Бесіда не зосереджується на досконалому порушенні дитини, але впливає на його осмислення здійсненого. У цьому принцип “флангового підходу”.
  • Активізація відчуттів дитини полягає у пошуку дорослими умов, які здатні зачепити та активізувати глибоко приховані благородні прагнення підлітка.

IV. Прямі і непрямі гальмівні прийоми.

  • Констатація вчинку. Пряма – вислів, акцентуйований на даній провині, непряма – вислів або дії, які вказують підліткові на те, що його провина для дорослого не таємниця.
  • Незвичайний дарунок, без слів докору що вручається підліткові, як натяк на невиконану, згідно попередньої домовленості, роботу.
  • Засудження, як відкрите негативне відношення дорослого до порушення яких-небудь норм поведінки.
  • Покарання може бути результативним лише тоді, коли небажана поведінка ще не перетворилася на звичку і є для дитини несподіванкою.
  • Наказ як прийом успішно лише при правильному виборі дорослим тону його вимовлення (твердо і весело, наприклад).
  • Попередження. Виклик тривоги відносно майбутнього покарання.
  • Обурення недопустимістю досконалого вчинку.

V. Допоміжні прийоми.

  • Створення зовнішньої опори соціально-схвалюваної поведінки полягає у формуванні культурних та етичних звичок за допомогою етичних вправ, що полягають в багатократної організації проявів соціально-схвалюваної поведінки дитини, підлітка.
  • Відмова від концентрації уваги на окремій провині дозволяє підтримувати з підлітками нормальні взаємовідносин, а також запобігає несправедливим докорам у зловживанні засудженням і покаранням.

Якнайтоншим інструментом впливу на формування особистості дитини є слово дорослого. У жодному випадку не можна в процесі спілкування з дитиною, підлітком переходити на крик, який є ознакою педагогічного неуцтва. Він однозначно сприймається дитиною як несправедливість.

Опора на кращі якості особистості підлітка, щирий інтерес до його розвитку, віра в його сили і можливості обов’язково приведуть до позитивного результату. Важливо пам’ятати: яку б провину не зробив підліток, в першу чергу він потребує співчуття, яке не пошкодить йому, але розтопить лід відчуження і недовір’я, будучи першим кроком дорослих на дорозі розуміння, прийняття і своєчасної допомоги.

Література

1. Абраменко В. И., Селецкий А. И. Психофизиологическая типология трудных подростков. – М., 1977.

2. Актуальні аспекти сощальної роботи з девіантною молоддю. – Донецьк, 1996,

3. Актуальные проблемы девиантного поведения: борьба с социальными болезнями. – М.: Просвещение, 1995. – 124 с.

4. Байярд Р., Байярд Дж. Ваш беспокойный подросток: Кн. для отчаявшихся родителей. – М., 1989.

5. Бреслав Г. М. Эмоциональные особенности формирования личности. – М., 1990.

6. Буянов М. И. Ребёнок из неблагополучной семьи. – М., 1988.

7. Выготский Л. С. Диагностика развития и педологическая клиника трудного детства //Собр. соч. – М., 1983, т. 5.

8. Заика Е. В., Ягина А. С. Психологическая характеристика личности подростков с отклоняющимся поведением //Вопросы психологии, 1990, № 4.

9. Зотова О. И. Проблема отклоняющегося поведения //Психологические проблемы социальной регуляции поведения. – М., 1976.

10. Кондрашенко В. Г. Девиантное поведение у подростков. – Минск, 1988.

11. Кочетов А. И., Верцинская И. М. Работа с трудными детьми. – М., 1986.

12. Максимова И. Ю. Диагностика и коррекция отклоняющегося поведения подростков //Вопросы психологии, 1988 – № 3.

13. Трудный подросток: причины и следствия //Под ред. В. А. Татенко. – К., 1985.

Автор: Зінченко Наталія Володимирівна