ПОБАЧИТИ В ДИТИНІ СЕБЕ МАЛЕНЬКУ…

ПОБАЧИТИ В ДИТИНІ СЕБЕ МАЛЕНЬКУ…

Як не заважати дитині рости щасливою й любити нас? Який слід залишають наші слова й справи в ії душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою, і ми ціл­ком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю особистості?

А мы все ставим правильный ответ, И не находим нужного вопроса…

Володимир Висоцький

Нерідко ми задумуємося: у чому коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал, бути щасливою.

Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє сказане з півслова. Ми, до­рослі, усе добре й очікуване часто сприймаємо як належне, а погане — як прикру випадковість, яку треба і можна виправити.

А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує хвилюватися й плакати, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: вихователі, родичі, сусі­ди? Коли вчителька танців натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, інших дітей відволікає сміхом і набридає усілякими витівками. А що робити з понурими, неконтак­тними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним бур­мотінням або вигуком, ховаючи від вас очі?

Дорослі замислюються над різними питан­нями, не ставлячи перед собою головного: «А чи люблю я свою дитину? Чи приймаю її? Якщо щиро хочу їй допомогти, то як саме?».

У багатьох випадках причиною сумнівів до- рослих/Гхніх непорозумінь, а то й чвар із дітьми, може бути відстань. Ця відстань між дорослим і дитиною буває такою великою, що розуміння одне одного, теплота у стосунках, взаємна до­віра і любов стають майже неможливими. До чого ж дорослому треба прагнути і що робити?

Перш за все — вчитися бачити, відчува­ти, чути свою дитину.

Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайду­жого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри, і почалося живе спілкування.

Не секрет, мало в кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не на­кричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпроміс­ними, а то й просто нервовими й безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.

А це інше — зрозуміти, дослухатися, ви­бачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. Дитина дуже потребує, аби її ви­слухали, уважно, без упереджень, поспівчува­ли й порадили їй з позиції не так старшої, як люблячої людини, підказали, як поставитися до тієї чи іншої події, що вчинити, як пережити болісну ситуацію.

А ще — ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, взяти на руки — дати від­чути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо, якщо їй важко, нестерпно, само­тньо, хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів.

У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і мало­літніх злочинців буквально силою «відігріва­ли», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків!

Звісно, діти не можуть обійтися без суворос­ті та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку…

Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо ля­гає раніше, навіть якщо заснула вже… Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч… Розпові­сти дурницю якусь, так, як маленькій… Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована гли­боко, ще з материнських часів, ось тут коріння…

Щеня вона не зігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а дотик, тепло без усяких слів…

Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень підходити до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все погане дуже швидко розчи­ниться, стане на свої місця…

Але ти повинен почати, ти — адже ти її при­чина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитин­ства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки…».

На хвилинку у своє дитинство

Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину сьогодні, зараз, у цей пе­ріод життя, коли ти їй так потрібний. Ти — неви­мовно рідний, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше — той, кому потрібна дитина, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.

Спогад — це місток до порозуміння. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розу­мієте її, лише хвилину щодня згадуйте про себе в тому самому віці, у ситуації близькій, подібній, бодай у чомусь схожій. Зусилля не пропаде, марно знайдеться несподіване рішення…», — підказує Володимир Леві.

Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почут­тя у відповідь, уселяло бажання жити.

Не важко здогадатися, як через роки при­гадуватиме своє дитинство молода жінка, яка зараз маленькою дівчинкою, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і шепоче:

  • Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!
  • За що ж, сонечко?
  • Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілу­єш… За те, що ти мене любиш…

Я особисто добре пам’ятаю моменти, коли моя мама приходила з роботи. Влітку від неї пахло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донеч­ко!». А взимку вона пахла морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона про­холодними губами торкалася моєї розпаленілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце»… ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і ви­соко підносив над своєю головою. Я відчува­ла його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться і все буде гаразд, і досі пам’ятаю його міцні, але напрочуд м’які й теплі долоні.

Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здава­лася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І комусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерб­роди у портфель. У неї міцні й дуже ласкаві руки».

«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний чоловік — дідусь двох маленьких онуків,—як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказу­вав: «Нічого, синку, все буде добре. «Двійку» виправиш: головне, щоб ти справжньою лю­диною залишився». Він працював із важкими предметами, а його руки ледве торкалися мого волосся. Стільки ніжності в них було. Я досі від­чуваю цей доторк і наче чую його добрі слова».

«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть ви­ганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, трем­тіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це ска­зати…», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь вже зріла жінка, спо­діваючись на розуміння. Вона не може й не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька, і чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала турбо­ти, душевного тепла від найрідніших людей?

Одного разу в розмові хлопчик-підліток ска­зав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». «І хто ж ці люди», запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зай­вим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.

Власні спогади як ключ до розуміння дитини

Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, бо­ягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, ро­зуміє доброту й турботу…

Може хтось згадав, як колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки йо­дом. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя…

А пам’ятаєш, як ти в 14 років бігла з подру­гою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому пото­ці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом з кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все виглядали тебе з вікна. І хвилю­валися. Можливо, і твоя донька так само пере­живає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це… Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.

Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому батько ніколи не назве сина, котрий боїться вийти на вулицю, боягузом і слабохарактер­ним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків – хуліганів. Вони били та сміялися. Було так боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — усе заради того, аби сказа­ти собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?

Інші дорослі…

Часто другою мамою або (рідше) другим та­том називають когось із вихователів у дитячо­му садочку або вчителів. Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганоїоцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?». її очі усмі­халися, а руки дбайливо поправляли мої кіски.

Молода дівчина пригадує, як у дитячому садку відчувала презирливе ставлення до себе з боку нянечки, яка, принижуючи її перед інши­ми дітлахами, примушувала маленьку дитину їсти не смачну їжу, і спати, коли не хотілося. Пригадує і вчительку початкової школи, котра «як мама» огортала увагою і турботою, захища­ла від кривд і знущань однолітків. Вона навчала і водночас допомагала жити, спілкуватися, ра­діти своїм і чужим успіхам.

Щасливе дитинство — в руках дорослих

Коли стосунки між дорослими і малятами теплі й щирі? Коли батьки граються із дітьми. І вчитель, який вміє і охоче підтримує рольове перевтілення учня і допускає певний вихід за межі його шкільних обов’язків, сприяє станов­ленню в дитини позиції старшого і молодшого, залежного й самостійного, формуванню влас­ної думки і життєвих орієнтирів. Такому вчите­лю більше довіряють, його настанови й поради краще розуміють, стосунки з ним в учнів стають душевні, довірливі. Таких вчителів згадують із повагою і любов’ю, як дуже близьких людей.

Діти точно сприймають значущих дорос­лих, повертаючи їм дзеркальне відображен­ня їхньої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому батькам, учите­лям і вихователям слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути розширювати особисті інтереси, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу досягнень, здатність любити, зокрема й май­бутніх власних дітей.

Невеличкий екскурс у власне дитинство, а також у спогади людей дозволяє виділити те, що робить дитинство щасливим. Це — Любов, Ніжність, Душевне Тепло, Щирість, Турботли­вість, Допомога, Підтримка й Віра в тебе, у твою людяність, справжність, винятковість. Це — до­тик, поцілунок, обійми, а також гра, яка здатна знищити холодну відчуженість і напруженість між дітьми і дорослими, наситити спілкування добрим гумором, сміхом, щирими почуттями. Зазначене дає силу й водночас легкість у подо­ланні труднощів і досягненні справжніх висот на життєвому шляху; є тими складовими щастя й повноти життя, які потрібні кожній людині в будь-якому віці.

Коротко про головне

Щоб написати прекрасну картину, створи­ти чудову музику чи неповторний сценічний образ, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно при­святити цьому своє життя, відкрити душу, серце і розум, а не сподіватися на «дядю» чи «тьотю», на «потім» чи на «авось».

Тому не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, яко­го вічно бракує, часточку уваги, жменьку ласки й ковток любові. Збільшуйте щодня свої дари, адже щирості, любові, справжності не буває забагато. Щоб «ніжністю недогодоване дитин­ство» було не про наших із вами дітей і внуків, які, у відповідь на нашу ласку, подарують любов і турботу своїм вдячним нащадкам.

І тоді справдиться мудрість нашого велико­го співвітчизника Григорія Сковороди, який заповів нам: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю».

(Т. Гурлєва, науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ )

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *