Автор: Самарська Марія

Важливою ознакою зрілого громадянського суспільства є його гуманність, яка постійно реалізується її носіями – членами цього суспільства – через ставлення один до одного, до більших об’єднань людей, до природного довкілля

Тотальна гуманізація життя пов’язана насамперед з поліпшенням людських взаємин. У цьому контексті великого значення набуває проблема розвитку та виховання почуттєвої сфери особистості. Найвищі почуття, особливо моральні, що характеризують високорозвинену в духовному сенсі людину, надихають її на великі справи та благородні вчинки, не даються дитині в готовому вигляді від народження. Вони формуються батьками, родиною, навчальним закладом, суспільством…

Робота із сім’ями учнів є однією з важливих ланок просвітницької діяльності педагогів. Іноді вчителям досить складно встановити позитивні та результативні контакти з батьками. Пропонуємо поради, які сприятимуть спільній роботі та виникненню довірливих взаємин між батьками та педагогами:

• Поважайте батьків. Виявляйте повагу та зацікавленість.
• Заохочуйте співробітництво. Залучайте сім’ї до участі в житті класу.

Висловлюйте батькам свої пропозиції щодо їх участі в житті класу.

• Використовуйте різноманітні форми залучення батьків, будьте творчими та дипломатичними.

Кожна сім’я має свої інтереси та можливості, і те, що може бути прийнятним для однієї сім’ї, для іншої зовсім непридатне.

• Батьки самі мають вирішувати, яка участь у роботі для них краща.

Слід переконатись у розумінні дорослими, що будь-яка допомога корисна й цінна.

• Будьте терплячими.

Залучення батьків до виховного процесу може викликати труднощі як з боку батьків, так і вчителів, тому на розвиток нових стосунків знадобиться певний час. Співробітництво з батьками зміцнюється тоді, коли воно базується на досягненні невеликих проміжних успіхів протягом тривалого часу.

• Звертайте увагу на емоційний зв’язок між дітьми та батьками.

Навіть досвідченим батькам необхідно мати підтвердження того, що вони правильно виховують своїх дітей.

• Підтримуйте з батьками систематичний і тісний взаємозв’язок.

Намагайтеся кожного тижня зустрічатися з батьками для індивідуальних бесід.

• Висловлюйте свою дружелюбність.

Дайте батькам зрозуміти, що високо цінуєте їх участь у житті класу.

• Намагайтеся залучити до роботи всю сім’ю.

Шукайте творчі шляхи співобітництва не тільки з мамами, а й з татами, з іншими членами сім’ї.

• Підтримуйте конфиденційність.

Довіра – важлива умова виникнення та становлення дружніх зв’язків.

У кожній школі існує своя, вивірена практикою та досвідом система батьківської просвіти, метою якої є підвищення потенціалу сімейного виховання й удосконалення його реалізації. Форми роботи та заняття з батьками можуть охоплювати різну кількість батьків: бути загальношкільними, проводитись у старшій, середній чи молодшій школі; охоплювати класи по паралелях або у формі покласного всеобучу. У межах цих занять можна знайти місце й для підготовки батьків до емоційного розвитку дитини в сім’ї, зокрема виховання емпатії.

Перед педагогами стоїть завдання актуалізувати проблему емоційного розвитку дитини в сім’ї, розширити знання батьків, підказати шляхи та засоби такої роботи в сім’ї. Найбільш природним є включити питання емоційного розвитку дітей у розділ, присвячений виховній діяльності сім’ї.

Формами підготовки батьків до виховання в їхніх дітей емпатії до однолітків найкраще слугують бесіди, семінари, обмін досвідом, диспути, обговорення тверджень виховного змісту.

Організаційні умови проведення занять. Для того щоб успішно провести зустріч із батьками, слід створити комфортну, невимушену атмосферу. Помічено, що цьому може сприяти застосування нетрадиційних методів знайомства учасників заняття. Наприклад, можна запропонувати батькам, називаючи своє ім’я, пригадати, як їх називали в дитинстві, розповісти про свої улюблені страви, квіти, музичні вподобання тощо. Слід проявляти творчість у пошуках методів представлення батьків та їх урізноманітнення.

Батьки мають залучатися до активного обговорення питань, які висуваються як предмет розмови. Цього можна досягти, якщо питання вимагатимуть розгорнутих відповідей. Корисно ділити учасників заняття на пари або невеликі групи, в яких батьки, відчуваючи себе вільно й невимушено, могли би висловити власну точку зору.

Приміщення, в якому проводиться зустріч, має бути зручним і затишним. Стільці можна поставити по колу, щоб усі присутні бачили один одного й відчували своє включення в обговорення. Бажано використовувати наочність, відео-, роздаткові матеріали для підкріплення виступів. Розповідь про певні ситуації чи події у класі можуть підтверджуватися фотографіями або магнітофонними записами. Обов’язково мають включатись розважальні та ігрові моменти.

Запрошуючи батьків на зустріч, слід звертатись персонально до кожного з них. Плануючи зібрання, слід передбачити час для того, щоби батьки могли поспілкуватись між собою, ознайомитися з підготовленою наочністю.

Пропонуємо використати поради батькам, які можна оформити у вигляді стіннівки або окремих пам’яток:

• Радійте своїй дитині!
• Розмовляйте з дитиною спокійно.
• Будьте терплячими.
• Намагайтеся кожного дня читати разом з дитиною.
• Заохочуйте зацікавленість і фантазії дитини.
• Піклуйтесь про те, щоб дитина мала можливість отримувати нові враження, які можуть стати джерелом її фантазій, мрій.
• Купуйте книжки, платівки чи касети з улюбленими казками, піснями дитини. Хай вона насолоджується ними.
• Якщо дитина зацікавилася чимось і почала колекціонувати щось – залучайтесь до її улюбленої справи та допомагайте їй.
• Відвідуйте разом з дитиною музеї, виставки, бібліотеки.
• Намагайтеся ставитись до всього з гумором!
• Намагайтеся не відволікатись, не зупиняти, не переривати дитину, не підганяти її, говорячи, що ви все зрозуміли, поки дитина не розповість вам до кінця свою історію. У жодному разі не можна допустити, щоб дитина запідозріла, що вас не цікавить те, про що вона розповідає.
• Бажано не примушувати дитину робити щось, коли вона втомилася, схвильована або коли її щось відволікає.
• Бажано не задавати дитині надто багато запитань.
• Намагайтесь не примушувати дитину робити те, до чого вона не готова.
• Не можна постійно виправляти дитину, повторюючи: «Не так», «Перероби це».
• Намагайтесь не заперечувати, наприклад, «Ні, вона не синя»; краще стверджувати: «Вона червона».
• Бажано не критикувати дитину навіть наодинці, а тим більше у присутності інших людей.
• Намагайтесь не встановлювати для дитини надто багато правил: вона просто перестане звертати на них увагу.
• Бажано не зловживати стимулами для дитячих вражень – іграшками, поїздками та ін.
• Намагайтеся не порівнювати дитину з іншими дітьми.

Дуже корисним, на наш погляд, є виготовлення плакату з текстом змісту книги «Діти вчаться тому, чого їх навчають» відомих американських психологів Нолта Дороті й Харіса Рейчел, який містить у собі квінтесенцію виховання:

Якщо діти живуть у критиці, вони вчаться осуджувати.

Якщо діти живуть у ворожості, вони вчаться битись.

Якщо діти живуть зі страхом, вони вчаться боятись.

Якщо діти живуть у жалості, вони вчаться жаліти себе.

Якщо діти живуть з насмішками, вони вчаться бути нерішучими.

Якщо діти живуть із заздрістю, вони вчаться зневірі.

Якщо діти живуть зі стидом, вони вчаться відчувати себе винними.

Якщо діти живуть із заохоченням, вони вчаться довірі.

Якщо діти живуть у терпимості, вони вчаться терпінню.

Якщо діти живуть із похвалою, вони вчаться бути вдячними.

Якщо діти живуть з визнанням, вони вчаться любити.

Якщо діти живуть зі схваленням, вони вчаться любити себе.

Якщо діти живуть з розумінням, вони вчаться цілеспрямованості.

Якщо дітей учать ділитись, вони вчаться бути щедрими.

Якщо діти живуть у чесності, вони вчаться бути правдивими.

Якщо діти живуть у справедливості, вони вчаться бути сраведливими.

Якщо діти живуть у добрі та ввічливості, вони вчаться поважати.

Якщо діти живуть у безпеці, вони вчаться вірити в себе й довіряти іншим.

Якщо діти живуть у приязні, вони вчаться розуміти, що наш світ прекрасний.

У системі педагогізації батьків бесіда вважається однією з найбільш дієвих її форм. Діалог педагога з батьками і зворотний зв’язок з учасниками заняття сприяють більш швидкому знаходженню результативних шляхів виховання й розвитку в дітей емпатії до людей взагалі й однолітків зокрема. Основними частинами бесіди є: вступ, уведення в тему, постановка проблеми, основна частина, завершення бесіди та підбиття підсумків.

Орієнтовні теми бесід: «Емоційний розвиток дитини», «Шляхи та засоби виховання почуттів у молодших школярів» та ін.

Диспути є ефективним методом формування в батьків суджень, оцінок, переконань, які виникають у результаті зіткнення різних думок і точок зору у процесі його проведення. Тема та основні питання, які будуть обговорюватись, повідомляються батькам завчасно. Початок проведення: постановка проблеми, обґрунтування її актуальності, короткий аналіз, постановка ключового питання для обговорення. Коли проводиться диспут, батьки аналізують поняття, доводять і захищають свої погляди, намагаються аргументовано переконати своїх опонентів у хиткості чи хибності їх позиції. Педагог має слідкувати за коректністю висловів виступаючих, сприяти їхній відвертості та щирості.

Орієнтовна тема диспуту: «Дієве співчуття – допомога чи розбещення?»

Запитання для обговорення:

• Що таке співпереживання та співчуття?
• Чи потрібні вони кожній людині?
• Коли і як треба допомагати іншому?
• У яких випадках твердження, що допомога розбещує іншу людину, є справедливим?
• Найдієвіші форми співчуття.

Семінари значним чином активізують і стимулюють батьків, оскільки на них відбувається дискусійне обговорення їхнього власного досвіду виховання в дітей емпатії та самостійно опрацьованої інформації з цього питання. Колективне обговорення проблеми, свобода спілкування батьків між собою на семінарських заняттях створюють умови для утворення доброзичливих і щирих контактів. Виділяються такі організаційні етапи семінару: підготовчий (визначення тематики, розробка запитань, добір, формулювання завдань, розподіл запитань серед батьків, самостійна робота батьків, консультування батьків); основний (вступне слово вчителя – оголошення теми заняття, ознайомлення з ходом його проведення, уведення в тему; виступи батьків; запитання; спільне обговорення); заключний (підбиття підсумків, формулювання узагальнень).

Для проведення диспуту, семінару чи звичайного обговорення можна обрати деякі позиції змісту книжки згаданих вище американських психологів Нолта Дороті й Харіса Рейчел.

Ефективною формою самостійної роботи є їх самодіагностика щодо здатності до емпатії. Для цього батькам слід запропонувати зробити в домашніх умовах тестування – самодослідження властивих їм емпатійних тенденцій.

Дорогий друже! Перед зимовими канікулами, як практичний психолог, нагадую тобі “зимові” правила безпеки. Бережи себе та своїх близьких!
Зима – чудова пора відпочинку на льоду. Скільки радощів вона приносить! Забави на ковзанах, лижах, санчатах! Тому усі ми із задоволенням зустрічаємо цю пору року, іноді забуваючи про небезпеку, яку може приховувати лід, а саме тонкий лід.
Щоб ні з ким не трапилося лиха, потрібно обережно поводитись на льоду. Найбільш небезпечна крига – перша та остання, адже така крига ще надзвичайно тонка, неміцна і не витримує маси навіть маленької дитини .
Ця інформація досить цікава: лід блакитного кольору – найміцніший, а білого – значно слабший.
Для однієї людини безпечним вважається лід синюватого або зеленуватого відтінку, товщиною більшою за 7 см.
Для групи людей безпечним є лід товщиною не менше, ніж 15 см. При пересуванні декількох людей по льоду треба йти один за одним на відстані.
При масовому катанні на ковзанах лід має бути товщиною не менше, ніж 25 см.
Перш ніж ступити на лід водоймища, дізнайся про товщину льодового покриву за допомогою довгої загостреної палиці (плішні) чи іншого подібного предмета, але обов’язково легкого, який ти вільно можеш тримати в руці.
Ніколи не перевіряй товщину льоду ударами ніг!
Під час руху по льоду слідкуй за його поверхнею, обходь небезпечні місця та ділянки з кущами і травою. Особливу обережність проявляй у місцях зі швидкою течією, джерелами, струмками та теплими стічними водами підприємств. Якщо лід недостатньо міцний, негайно зупинися і повертайся назад тим же шляхом, роблячи перші кроки без відриву від його поверхні.
Спробуємо з’ясувати, що трапляється з людиною, яка опинилася в холодній воді
У людини в крижаній воді перехоплює дихання, голову ніби здавлює залізний обруч, серце скажено б’ється. Щоб захиститися від смертоносного холоду, організм включає захист – починається сильне тремтіння. За рахунок цього організм зігрівається, але через деякий час і цього тепла стає недостатньо. Коли температура шкіри знижується до 30 градусів, тремтіння припиняється і організм дуже швидко охолоджується. Дихання стає все рідше, пульс сповільнюється, тиск падає. Смерть людини, що несподівано опинилася в холодній воді, наступає найчастіше через шок, що розвивається протягом перших 5–15 хвилин після занурення у воду або порушення дихання.
У випадку, якщо ти все ж провалилися під лід:
– не піддавайся паніці, утримуйся на плаву, уникаючи занурення з головою;
– клич на допомогу;
– намагайся вилізти на лід, широко розкинувши руки, наповзаючи на його край грудьми і почергово витягуючи на поверхню ноги;
– намагайся якомога ефективніше використати своє тіло, збільшуючи ним опорну площу;
– вибравшись на лід, перекотися і відповзай в той бік, звідки ти прийшов, де міцність льоду вже відома.
Далі тобі необхідно переодягнутися. Якщо сухого одягу під руками не виявилось, треба викрутити мокрий і знову одягнути його. Щоб зігрітися, виконуй будь-які фізичні вправи. Можна розтертися сухою вовняною тканиною, потім необхідно сховатися в захищеному від вітру місці, добре укутатися, по можливості випити чогось гарячого.
Звичайно, треба завжди намагатися врятувати людині життя почесно, але перш ніж кинутися до того, хто провалився, тобі необхідно:
– покликати (якщо це можливо) на допомогу дорослих;
– знайти предмет, який можна кинути потерпілому (міцну палицю, мотузку, власний пояс, шарф, сумку або рюкзак, якщо вони без речей і мають довгу, міцно пристрочену лямку);
– оцінити, наскільки далеко від берега опинився потерпілий, і чи є можливість без перешкод дістатися до нього.
Якщо ти впевнений, що зможеш (чи готовий) врятувати людину, то:
– крикни, що ти йдеш на допомогу;
– наближайся до ополонки поповзом, широко розкинувши руки;
– підклади під себе лижі, дошку, фанеру;
– обговори свої дії з постраждалим (домовся про команду, на яку потужним ривком ти будеш його тягнути, а він в цей час намагатиметься виштовхнути тіло на поверхню);
– не підповзаючи до самого краю ополонки, подай потерпілому палицю, жердину, лижу, шарф, мотузку, санки чи щось подібне і витягніть його на лід;
– витягнувши потерпілого на лід, разом із ним поповзом повертайся назад.
Звичайно, кожний нещасний випадок на льоду є індивідуальним, і розповісти про всі варіанти щодо дій під час порятунку неможливо, але, як показує досвід, найголовніше не панікувати і правильно оцінити обстановку. Отже, будь обережним, не ризикуй своїм життям! Не виходь на лід без дорослих!

Володіючи достовірною інформацією, нескладно відмовити незнайомій людині у небезпечній пропозиції. Набагато складніше відмовити друзям. Техніці впевненої відмови на заняттях в рамках програми “Сімейна розмова” разом з практичним психологом школи та класним керівником Ісмагіловою О. О. учні 7-Б класу навчались 22 грудня 2018 року. Попрацювавши в парах та в групах, виконавши цікавий тест “Здоров’я – мій скарб”, школярі зрозуміли важливість дотримання людиною здорового способу життя й розібрались в поняттях “успіх людини” та “особистий захист”. А всім відома притча “Мудрець та Метелик” ще раз нагадала кожному учаснику заняття наступне – “Все в твоїх руках!”

Весь поточний тиждень в школі проходить традиційний шаховий турнір імені Олександра Борисовича Рейнгольда на базі Шкільного клубу підприємництва “Олімп”. 18 учнів 6-11 класів змагаються за особисту першість, популяризуючи цю прекрасну гру серед школярів. Суддівська колегія у складі практичного психолога школи й вчителя з фізичного виховання Піддубного О. В. вважає, що формуванню в людини стратегічного бачення перспектив і планування, підприємливості та високого рівня розумових здібностей сприяє  саме гра в шахи. Нещодавно, на “Чарівному зорепаді” вітали переможців-шахістів 2017-2018 навчального року: Артеменко Ігора, Спіцина Кирила, Карліна Романа й шахового короля школи, поки ще непереможного Костенко Данила. В цьому навчальному році до загалту шахістів прибули учні 6А та 7А, 7Б класів. Педагогічний, учнівський та батьківський колективи школи вітають всіх учасників турніру, майбутніх госмейстерів з вдалим початком, зі святом спортивних шахових змагань. Удачі та перемог!

Чотири основних типи насильства над дитиною

1. Фізичне насильство

Будь-яке невипадкове нанесення ушкоджень дитині у віці до 18 років: побиття, штовхання, різкі неочікувані стусани, ляпаси, не- бажані торкання, тілесні ушкодження, завдання фізичного болю, удари із застосуванням різних предметів, тягання за вуха, припа- лювання гарячими предметами, рідинами, запаленими цигарками [1], насильницьке змушення до будь-чого, введення різного роду заборон, обмеження прав і свобод. Фізичне насильство – це реаль- не чи потенційне нанесення фізичної шкоди.

2. Зневажливе ставлення

Систематична нездатність або небажання забезпечити осно вні потреби залежного члена родини (дитини) у харчуванні, одязі, медичному догляді, захисті й прихильності, що може призвести до погіршення фізичного чи психічного здоров,я, затримки чи порушення розвитку, і кваліфікується як порушення прав людини. Зневажливе ставлення також вміщує в собі ігнорування та зневажання потребами дитини в навчанні, освіті, залишання дитини без нагляду.

3. Психологічне (емоційне насильство)

Ізоляція від членів родини, друзів; погрози застосувати фізичне насильство; приниження, крик, образи, ігнорування, знущання (насмішки), завдавання душевних страждань, формування і роз- виток почуття страху і безпорадності, зниження самооцінки, звинувачення у безглуздості, грубість, заборона зустрічатися з друзями і робити улюблену справу; відсутність підтримки і прийняття, вбивство або знущання над тваринами у присутності дитини.

Крім того, до психологічного насильства також відноситься постійна неправда, обдурювання дитини, невиконання батьками своїх обіцянок, та висунення таких вимог до дитини, що не відпо- відають її віковим можливостям. Негативне оцінювання, акценту вання уваги лише на недоліках, примушування до самотності та- кож відноситься до психологічного (емоційного) насильства.

4. Сексуальне насильство 

Будь-який вид домагань, які мають форму нав язливих сексуальних торкань, примушення до сексу і учинення сексуальних дій (зґвалтування, інцест) проти волі. Демонстрація дитині оголених геніталій, здійснення статевого акту на очах у дитини, спонукання дитини здійснювати подібні акти, демонстрація порнографічних та еротичних матеріалів, а також втягнення дитини у виготовлен- ня подібних матеріалів; підглядання за дитиною під час здійснення інтимних процедур

Працівникам освітніх закладів завжди треба пам’ятати, що гіперактивність, це не особливості темпераменту чи характеру дитини, не наслідок виховного процесу батьків, а медичний діагноз! Тому батьків треба сприймати не як першопричину «поганої» поведінки дитини, а спробувати зробити їх союзниками і разом, об’єднавши зусилля, допомогти дитині адаптуватися в колективі та отримувати знання.

1. Педагогам було б корисно знати ознаки синдрому дефіциту уваги, адже це ключ до розуміння малечі. Вчителі мають орієнтуватися в особливостях сприймання, уваги, пам’яті гіперактивних дітей, щоб в якомога доступнішій формі організувати розумову діяльність.

2. Дитина з гіперактивністю повинна завжди бути «на виду». Краще, якщо основне місце сидіння в класі буде в центральному ряді, на першій парті або навпроти стола вчительки. Так педагог може максимально стримувати увагу дитини, а для дитини це можливість швидко звернутися за допомогою у разі виникнення труднощів. 

3. Завдання, які надаються гіперактивній дитині мають свої особливості. Так, намагайтесь давати завдання які відповідають рівню знань дитини. Оскільки дуже легке чи дуже складне завдання – це привід для швидкого переключення уваги, яку і так тяжко втримати. Наступна особливість – на певний окремий відрізок часу давайте виконувати лише одне завдання, якомога чіткіше проговоривши умову і використовуючи якомога менше слів. І останнє, якщо завдання, яке треба виконати досить велике, допоможіть малечі розбити його на окремі частини і контролюйте виконання кожної.

4. Зведіть до мінімуму відволікаючі фактори навколо місця, де сидить дитина. Тут не повинно бути картин, годинника, дитячих наробок і т. д.

5. Режим дня і план заняття повинні бути якомога більше передбачуваним для дитини. Обов’язково організовуйте фізкультхвилинки, де є можливість порухатися і скинути напругу. Намагайтесь використовувати елементи гри і змагання під час занять.

6. Направляйте енергію гіперактивних дітей в корисне русло. Тобто давайте завдання, де можна проявити активність і після чого можна заслужити похвалу за це. Наприклад, роздати зошити чи картки, вимити дошку, намочити губку, полити квіти і т. д.

7. Створюйте ситуації, в яких гіперактивна дитина може стати експертом. Це дуже гарно вплине на формування самооцінки дитини та на сприймання її в класі. Адже зазвичай, в силу своїх особливостей, такі діти стають «крайніми» у всіляких конфліктних ситуаціях, а тому завжди отримують догани.

8. І останнє, пам’ятайте, такі дисциплінарні міри, як покарання, смикання, окрики, погрози, принижування не покращать поведінку дитини. Швидше за все ви досягнете протилежного результату. Тому намагайтесь ігнорувати негативні моменти і заохочувати позитивні та частіше хвалити гіпердинамічних діток. Корекція їх поведінки зазвичай здійснюється за допомогою медикаментозних і психологічних корекційних програм.

1 Називайте батьків по імені
Кожній людині приємно, коли до неї звертаються на ім’я. Адже коли вас називають – отже, вас бачать. Якщо ви пам’ятаєте, як звати батьків, то це величезний плюс на вашу користь. Якщо ні – не біда. Просто перепитайте: «Як би вам було зручно, щоб я до вас зверталася?». Як ви вже зрозуміли, ключове слово тут «зручно» (або «приємно»).

2 Посміхайтеся
Навіть якщо це складно і ви й самі готові «вибухнути» – посміхніться. Люди часто відповідають посмішкою на посмішку, та й «накидатися» на людину, яка налаштована до вас позитивно, якось незручно. Необов’язково посміхатися впродовж усієї бесіди але при зустрічі – варто.

3 Запропонуйте батькам присісти
Це ще один психологічний прийом. Коли ми на когось злі, то бачимо себе «над» ним, тобто зверху. А якщо батьки сядуть за парту, а ви залишитесь на місці педагога, то положення автоматично змінюється на підсвідомому рівні.

Для продуктивної бесіди сядьте напроти, але краще, щоб між вами була парта – завдяки цій перешкоді ви будете почуватися більш впевнено.

4 Використовуйте техніку активного слухання
Перепитуйте час від часу, чи правильно ви все зрозуміли, та дайте батькам зрозуміти, що поважаєте їх думку («Ви так вважаєте?»). Техніка допоможе знизити напруження, адже батьки переконаються, що їх хочуть чути. Крім того, це допоможе їм заспокоїтися та побачити ситуацію з іншого боку.

5 Покажіть інший бік медалі
Поставте у центр оповіді іншу сторону – якщо це конфлікт між однокласниками, намагайтеся пояснити батькам позицію іншої дитини, якщо ж непорозуміння між учнем і вами –  висловте свій погляд на ситуацію.

6 Не поспішайте пропонувати вирішення проблеми
Пропонуючи рішення, ви берете на себе відповідальність. Розпитайте батьків про те, як би проблему вирішили вони, які дії б застосували та якого результату очікують від вас. І лише після цього запропонуйте свій варіант. Таким чином відповідальність буде розділена між двома сторонами.

7 Не критикуйте дитину
Не забувайте про те, що для усіх батьків їх діти – найкращі. А якщо дитина щось робить не так – отже, я погана мати (батько). Або ще «краще» – в усьому винен учитель. Тому тут треба обережно: критикуйте не дитину, а конкретний вчинок, при цьому не забувайте зазначити позитивні якості учня. Тоді у батьків не виникне бажання захистити свою дитину, а навпаки – вони захочуть допомогти їй стати кращою.

8 Якщо можливо, не зачиняйте двері кабінету або запросіть колег
Навіть найзапекліші скандалісти не люблять зайвих свідків. Звичайно, мова йде не про учнів – вони не повинні ставати свідками таких розмов.

9 Подякуйте за розмову
За відверту розмову справді варто подякувати – не так багато батьків навіть не думають вирішувати проблеми і просто залишають усе як є.

10 Не беріть слова батьків близько до серця
Вони мають право на свою думку, проте це не означає, що ця думка – істина в останній інстанції. Адже вам також не усі люди однаково до вподоби, тож і ви не можете подобатися усім без винятку. Ваше завдання – не дружити з батьками, а навчати їхніх дітей.

(Наталія Усова, EtCetera)

 

За останні двадцать років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань — справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.

Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.

1. Накази, команди: «Зараз же пе­рестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних фразах малюк чує не- бажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я. У відповідь діти зазвичай пручаються, «бур­кочуть», ображаються, впираються.

2. Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!», «Не прийдеш вчасно, нарікай на себе».

Погрози безглузді, якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише за­ганяють її у ще більший тупик.

Наприклад, мама почала погрожу­вати: «Так і підеш, усі хлопці побачать, який ти неохайний», — у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами.

Чи знайомі вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», чер­говою погрозою, окриком?

Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них ре­агувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на ву­лиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ре­меня.

3. Моралізаторство, повчання, про­повіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися», «Кожна людина має трудитися», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються ні­чого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це «сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді нудьгу, а найчастіше все разом узяте.

Справа в тому, що моральні засади й мо­ральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу — будьте впевнені: дитина знає, як по­трібно поводитися.

Якщо ж малюк порушує «норми пове­дінки», варто подивитися, чи не поводиться так ще хтось у родині. Якщо ця причина від­падає, то, швидше за все, ваша дитина «ви­ходить за рамки» через свою внутрішню не­впорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання — най- невдаліший спосіб допомогти.

4. Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи…», «Чому б тобі не спробувати?..», «По-моєму, потрібно піти й вибачитися», «Я б на твоєму місці дав здачі».

Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов’язок давати їх дітям. Часто ставимо у при­клад себе: «Коли я був у твоєму віці…». Однак діти не схильні прислухатися до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Ти так думаєш, а я інакше», «Тобі легко говорити», «Без тебе знаю!».

Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, вирішу­вати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чут­ливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед усе знаємо.

Така позиція батьків — «зверху» — дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання роз­повідати про свою проблему.

5. Докази, логічні доведення, нотації,

«лекції»: «Пора б знати, що перед їжею треба мити руки», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки», «Скільки разів я тобі гово­рила! Не послухалася — нарікай на себе».

і тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникає те, що пси­хологи називають «смисловим бар’єром» або «психологічною глухотою».

6. Критика, догани, звинувачення: «На

що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покла­лася», «Вічно ти!».

Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викли­кають у дітей або активний захист (напад у від­повідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та у своїх стосунках із батьками.

У цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Віра деяких батьків у виховне значення кри­тики воістину безмірна. Тільки цим можна по­яснити, що іноді в родинах зауваження впере­мішку з командами стають головною формою спілкування з дитиною.

Давайте простежимо, що може чути дитина протягом дня: «Уставай!», «Скільки можна ва­лятися?!», «Подивися, як у тебе заправлена со­рочка», «Знову з вечора не зібрав портфель», «Не грюкай дверима, малюк спить», «Чому знову не вигуляв собаку (не погодував кішку)? Сам заводив, сам і стеж», «Знову в кімнаті хто знає що!», «За уроки, звичайно, не сідав?», «Скільки разів говорила, щоб мив після себе посуд», «Стомилася нагадувати про хліб», «Гу­ляти не підеш, доки…», «Скільки можна висіти на телефоні?!», «Ти коли-небудь лягатимеш спати вчасно?!».

Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей. Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і най­легший спосіб (який, до речі, підказує бать­ківський стиль)— покритикувати вимоги самих батьків.

Що ж може врятувати становище,

якщо ситуація в родині склалася саме так?

Перше і найважливіше: спробуйте за­уважувати не тільки негативні, але й по­зитивні аспекти поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. На­приклад: «Спасибі, що ти сходив у садочок за малюком», «Добре, що ти прийшов, коли обіцяв», «Мені подобається готувати разом із тобою»,

Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй ви­словлювати необов’язково.

Це зовсім не так.

Ось гірке визнання одинадцятирічної дів­чинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла це багато разів. Наприклад, недавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за об­личчям мами: вона мені не посміхнулася. Так що тепер я точно знаю: Олега вона любить, а мене — ні».

Чи замислюєтеся ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно-білих тонах: без­умовно «так» або безумовно «ні»?

І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?

(ЗА Ю. ГІППЕНРЕЙТЕР)

Як не заважати дитині рости щасливою й любити нас? Який слід залишають наші слова й справи в ії душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою, і ми ціл­ком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю особистості?

А мы все ставим правильный ответ, И не находим нужного вопроса…

Володимир Висоцький

Нерідко ми задумуємося: у чому коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал, бути щасливою.

Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє сказане з півслова. Ми, до­рослі, усе добре й очікуване часто сприймаємо як належне, а погане — як прикру випадковість, яку треба і можна виправити.

А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує хвилюватися й плакати, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: вихователі, родичі, сусі­ди? Коли вчителька танців натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, інших дітей відволікає сміхом і набридає усілякими витівками. А що робити з понурими, неконтак­тними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним бур­мотінням або вигуком, ховаючи від вас очі?

Дорослі замислюються над різними питан­нями, не ставлячи перед собою головного: «А чи люблю я свою дитину? Чи приймаю її? Якщо щиро хочу їй допомогти, то як саме?».

У багатьох випадках причиною сумнівів до- рослих/Гхніх непорозумінь, а то й чвар із дітьми, може бути відстань. Ця відстань між дорослим і дитиною буває такою великою, що розуміння одне одного, теплота у стосунках, взаємна до­віра і любов стають майже неможливими. До чого ж дорослому треба прагнути і що робити?

Перш за все — вчитися бачити, відчува­ти, чути свою дитину.

Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайду­жого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри, і почалося живе спілкування.

Не секрет, мало в кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не на­кричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпроміс­ними, а то й просто нервовими й безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.

А це інше — зрозуміти, дослухатися, ви­бачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. Дитина дуже потребує, аби її ви­слухали, уважно, без упереджень, поспівчува­ли й порадили їй з позиції не так старшої, як люблячої людини, підказали, як поставитися до тієї чи іншої події, що вчинити, як пережити болісну ситуацію.

А ще — ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, взяти на руки — дати від­чути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо, якщо їй важко, нестерпно, само­тньо, хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів.

У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і мало­літніх злочинців буквально силою «відігріва­ли», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків!

Звісно, діти не можуть обійтися без суворос­ті та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку…

Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо ля­гає раніше, навіть якщо заснула вже… Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч… Розпові­сти дурницю якусь, так, як маленькій… Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована гли­боко, ще з материнських часів, ось тут коріння…

Щеня вона не зігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а дотик, тепло без усяких слів…

Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень підходити до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все погане дуже швидко розчи­ниться, стане на свої місця…

Але ти повинен почати, ти — адже ти її при­чина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитин­ства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки…».

На хвилинку у своє дитинство

Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину сьогодні, зараз, у цей пе­ріод життя, коли ти їй так потрібний. Ти — неви­мовно рідний, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше — той, кому потрібна дитина, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.

Спогад — це місток до порозуміння. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розу­мієте її, лише хвилину щодня згадуйте про себе в тому самому віці, у ситуації близькій, подібній, бодай у чомусь схожій. Зусилля не пропаде, марно знайдеться несподіване рішення…», — підказує Володимир Леві.

Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почут­тя у відповідь, уселяло бажання жити.

Не важко здогадатися, як через роки при­гадуватиме своє дитинство молода жінка, яка зараз маленькою дівчинкою, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і шепоче:

• Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!
• За що ж, сонечко?
• Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілу­єш… За те, що ти мене любиш…

Я особисто добре пам’ятаю моменти, коли моя мама приходила з роботи. Влітку від неї пахло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донеч­ко!». А взимку вона пахла морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона про­холодними губами торкалася моєї розпаленілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце»… ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і ви­соко підносив над своєю головою. Я відчува­ла його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться і все буде гаразд, і досі пам’ятаю його міцні, але напрочуд м’які й теплі долоні.

Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здава­лася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І комусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерб­роди у портфель. У неї міцні й дуже ласкаві руки».

«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний чоловік — дідусь двох маленьких онуків,—як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказу­вав: «Нічого, синку, все буде добре. «Двійку» виправиш: головне, щоб ти справжньою лю­диною залишився». Він працював із важкими предметами, а його руки ледве торкалися мого волосся. Стільки ніжності в них було. Я досі від­чуваю цей доторк і наче чую його добрі слова».

«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть ви­ганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, трем­тіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це ска­зати…», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь вже зріла жінка, спо­діваючись на розуміння. Вона не може й не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька, і чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала турбо­ти, душевного тепла від найрідніших людей?

Одного разу в розмові хлопчик-підліток ска­зав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». «І хто ж ці люди», запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зай­вим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.

Власні спогади як ключ до розуміння дитини

Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, бо­ягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, ро­зуміє доброту й турботу…

Може хтось згадав, як колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки йо­дом. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя…

А пам’ятаєш, як ти в 14 років бігла з подру­гою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому пото­ці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом з кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все виглядали тебе з вікна. І хвилю­валися. Можливо, і твоя донька так само пере­живає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це… Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.

Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому батько ніколи не назве сина, котрий боїться вийти на вулицю, боягузом і слабохарактер­ним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків – хуліганів. Вони били та сміялися. Було так боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — усе заради того, аби сказа­ти собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?

Інші дорослі…

Часто другою мамою або (рідше) другим та­том називають когось із вихователів у дитячо­му садочку або вчителів. Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганоїоцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?». її очі усмі­халися, а руки дбайливо поправляли мої кіски.

Молода дівчина пригадує, як у дитячому садку відчувала презирливе ставлення до себе з боку нянечки, яка, принижуючи її перед інши­ми дітлахами, примушувала маленьку дитину їсти не смачну їжу, і спати, коли не хотілося. Пригадує і вчительку початкової школи, котра «як мама» огортала увагою і турботою, захища­ла від кривд і знущань однолітків. Вона навчала і водночас допомагала жити, спілкуватися, ра­діти своїм і чужим успіхам.

Щасливе дитинство — в руках дорослих

Коли стосунки між дорослими і малятами теплі й щирі? Коли батьки граються із дітьми. І вчитель, який вміє і охоче підтримує рольове перевтілення учня і допускає певний вихід за межі його шкільних обов’язків, сприяє станов­ленню в дитини позиції старшого і молодшого, залежного й самостійного, формуванню влас­ної думки і життєвих орієнтирів. Такому вчите­лю більше довіряють, його настанови й поради краще розуміють, стосунки з ним в учнів стають душевні, довірливі. Таких вчителів згадують із повагою і любов’ю, як дуже близьких людей.

Діти точно сприймають значущих дорос­лих, повертаючи їм дзеркальне відображен­ня їхньої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому батькам, учите­лям і вихователям слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути розширювати особисті інтереси, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу досягнень, здатність любити, зокрема й май­бутніх власних дітей.

Невеличкий екскурс у власне дитинство, а також у спогади людей дозволяє виділити те, що робить дитинство щасливим. Це — Любов, Ніжність, Душевне Тепло, Щирість, Турботли­вість, Допомога, Підтримка й Віра в тебе, у твою людяність, справжність, винятковість. Це — до­тик, поцілунок, обійми, а також гра, яка здатна знищити холодну відчуженість і напруженість між дітьми і дорослими, наситити спілкування добрим гумором, сміхом, щирими почуттями. Зазначене дає силу й водночас легкість у подо­ланні труднощів і досягненні справжніх висот на життєвому шляху; є тими складовими щастя й повноти життя, які потрібні кожній людині в будь-якому віці.

Коротко про головне

Щоб написати прекрасну картину, створи­ти чудову музику чи неповторний сценічний образ, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно при­святити цьому своє життя, відкрити душу, серце і розум, а не сподіватися на «дядю» чи «тьотю», на «потім» чи на «авось».

Тому не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, яко­го вічно бракує, часточку уваги, жменьку ласки й ковток любові. Збільшуйте щодня свої дари, адже щирості, любові, справжності не буває забагато. Щоб «ніжністю недогодоване дитин­ство» було не про наших із вами дітей і внуків, які, у відповідь на нашу ласку, подарують любов і турботу своїм вдячним нащадкам.

І тоді справдиться мудрість нашого велико­го співвітчизника Григорія Сковороди, який заповів нам: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю».

(Т. Гурлєва, науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ )