Категорія: Новини

1 Називайте батьків по імені
Кожній людині приємно, коли до неї звертаються на ім’я. Адже коли вас називають – отже, вас бачать. Якщо ви пам’ятаєте, як звати батьків, то це величезний плюс на вашу користь. Якщо ні – не біда. Просто перепитайте: «Як би вам було зручно, щоб я до вас зверталася?». Як ви вже зрозуміли, ключове слово тут «зручно» (або «приємно»).

2 Посміхайтеся
Навіть якщо це складно і ви й самі готові «вибухнути» – посміхніться. Люди часто відповідають посмішкою на посмішку, та й «накидатися» на людину, яка налаштована до вас позитивно, якось незручно. Необов’язково посміхатися впродовж усієї бесіди але при зустрічі – варто.

3 Запропонуйте батькам присісти
Це ще один психологічний прийом. Коли ми на когось злі, то бачимо себе «над» ним, тобто зверху. А якщо батьки сядуть за парту, а ви залишитесь на місці педагога, то положення автоматично змінюється на підсвідомому рівні.

Для продуктивної бесіди сядьте напроти, але краще, щоб між вами була парта – завдяки цій перешкоді ви будете почуватися більш впевнено.

4 Використовуйте техніку активного слухання
Перепитуйте час від часу, чи правильно ви все зрозуміли, та дайте батькам зрозуміти, що поважаєте їх думку («Ви так вважаєте?»). Техніка допоможе знизити напруження, адже батьки переконаються, що їх хочуть чути. Крім того, це допоможе їм заспокоїтися та побачити ситуацію з іншого боку.

5 Покажіть інший бік медалі
Поставте у центр оповіді іншу сторону – якщо це конфлікт між однокласниками, намагайтеся пояснити батькам позицію іншої дитини, якщо ж непорозуміння між учнем і вами –  висловте свій погляд на ситуацію.

6 Не поспішайте пропонувати вирішення проблеми
Пропонуючи рішення, ви берете на себе відповідальність. Розпитайте батьків про те, як би проблему вирішили вони, які дії б застосували та якого результату очікують від вас. І лише після цього запропонуйте свій варіант. Таким чином відповідальність буде розділена між двома сторонами.

7 Не критикуйте дитину
Не забувайте про те, що для усіх батьків їх діти – найкращі. А якщо дитина щось робить не так – отже, я погана мати (батько). Або ще «краще» – в усьому винен учитель. Тому тут треба обережно: критикуйте не дитину, а конкретний вчинок, при цьому не забувайте зазначити позитивні якості учня. Тоді у батьків не виникне бажання захистити свою дитину, а навпаки – вони захочуть допомогти їй стати кращою.

8 Якщо можливо, не зачиняйте двері кабінету або запросіть колег
Навіть найзапекліші скандалісти не люблять зайвих свідків. Звичайно, мова йде не про учнів – вони не повинні ставати свідками таких розмов.

9 Подякуйте за розмову
За відверту розмову справді варто подякувати – не так багато батьків навіть не думають вирішувати проблеми і просто залишають усе як є.

10 Не беріть слова батьків близько до серця
Вони мають право на свою думку, проте це не означає, що ця думка – істина в останній інстанції. Адже вам також не усі люди однаково до вподоби, тож і ви не можете подобатися усім без винятку. Ваше завдання – не дружити з батьками, а навчати їхніх дітей.

(Наталія Усова, EtCetera)

 

За останні двадцать років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань — справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.

Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.

1. Накази, команди: «Зараз же пе­рестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних фразах малюк чує не- бажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я. У відповідь діти зазвичай пручаються, «бур­кочуть», ображаються, впираються.

2. Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!», «Не прийдеш вчасно, нарікай на себе».

Погрози безглузді, якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише за­ганяють її у ще більший тупик.

Наприклад, мама почала погрожу­вати: «Так і підеш, усі хлопці побачать, який ти неохайний», — у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами.

Чи знайомі вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», чер­говою погрозою, окриком?

Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них ре­агувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на ву­лиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ре­меня.

3. Моралізаторство, повчання, про­повіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися», «Кожна людина має трудитися», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються ні­чого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це «сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді нудьгу, а найчастіше все разом узяте.

Справа в тому, що моральні засади й мо­ральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу — будьте впевнені: дитина знає, як по­трібно поводитися.

Якщо ж малюк порушує «норми пове­дінки», варто подивитися, чи не поводиться так ще хтось у родині. Якщо ця причина від­падає, то, швидше за все, ваша дитина «ви­ходить за рамки» через свою внутрішню не­впорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання — най- невдаліший спосіб допомогти.

4. Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи…», «Чому б тобі не спробувати?..», «По-моєму, потрібно піти й вибачитися», «Я б на твоєму місці дав здачі».

Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов’язок давати їх дітям. Часто ставимо у при­клад себе: «Коли я був у твоєму віці…». Однак діти не схильні прислухатися до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Ти так думаєш, а я інакше», «Тобі легко говорити», «Без тебе знаю!».

Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, вирішу­вати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чут­ливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед усе знаємо.

Така позиція батьків — «зверху» — дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання роз­повідати про свою проблему.

5. Докази, логічні доведення, нотації,

«лекції»: «Пора б знати, що перед їжею треба мити руки», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки», «Скільки разів я тобі гово­рила! Не послухалася — нарікай на себе».

і тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникає те, що пси­хологи називають «смисловим бар’єром» або «психологічною глухотою».

6. Критика, догани, звинувачення: «На

що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покла­лася», «Вічно ти!».

Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викли­кають у дітей або активний захист (напад у від­повідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та у своїх стосунках із батьками.

У цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Віра деяких батьків у виховне значення кри­тики воістину безмірна. Тільки цим можна по­яснити, що іноді в родинах зауваження впере­мішку з командами стають головною формою спілкування з дитиною.

Давайте простежимо, що може чути дитина протягом дня: «Уставай!», «Скільки можна ва­лятися?!», «Подивися, як у тебе заправлена со­рочка», «Знову з вечора не зібрав портфель», «Не грюкай дверима, малюк спить», «Чому знову не вигуляв собаку (не погодував кішку)? Сам заводив, сам і стеж», «Знову в кімнаті хто знає що!», «За уроки, звичайно, не сідав?», «Скільки разів говорила, щоб мив після себе посуд», «Стомилася нагадувати про хліб», «Гу­ляти не підеш, доки…», «Скільки можна висіти на телефоні?!», «Ти коли-небудь лягатимеш спати вчасно?!».

Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей. Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і най­легший спосіб (який, до речі, підказує бать­ківський стиль)— покритикувати вимоги самих батьків.

Що ж може врятувати становище,

якщо ситуація в родині склалася саме так?

Перше і найважливіше: спробуйте за­уважувати не тільки негативні, але й по­зитивні аспекти поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. На­приклад: «Спасибі, що ти сходив у садочок за малюком», «Добре, що ти прийшов, коли обіцяв», «Мені подобається готувати разом із тобою»,

Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй ви­словлювати необов’язково.

Це зовсім не так.

Ось гірке визнання одинадцятирічної дів­чинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла це багато разів. Наприклад, недавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за об­личчям мами: вона мені не посміхнулася. Так що тепер я точно знаю: Олега вона любить, а мене — ні».

Чи замислюєтеся ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно-білих тонах: без­умовно «так» або безумовно «ні»?

І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?

(ЗА Ю. ГІППЕНРЕЙТЕР)

Як не заважати дитині рости щасливою й любити нас? Який слід залишають наші слова й справи в ії душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою, і ми ціл­ком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю особистості?

А мы все ставим правильный ответ, И не находим нужного вопроса…

Володимир Висоцький

Нерідко ми задумуємося: у чому коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал, бути щасливою.

Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє сказане з півслова. Ми, до­рослі, усе добре й очікуване часто сприймаємо як належне, а погане — як прикру випадковість, яку треба і можна виправити.

А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує хвилюватися й плакати, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: вихователі, родичі, сусі­ди? Коли вчителька танців натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, інших дітей відволікає сміхом і набридає усілякими витівками. А що робити з понурими, неконтак­тними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним бур­мотінням або вигуком, ховаючи від вас очі?

Дорослі замислюються над різними питан­нями, не ставлячи перед собою головного: «А чи люблю я свою дитину? Чи приймаю її? Якщо щиро хочу їй допомогти, то як саме?».

У багатьох випадках причиною сумнівів до- рослих/Гхніх непорозумінь, а то й чвар із дітьми, може бути відстань. Ця відстань між дорослим і дитиною буває такою великою, що розуміння одне одного, теплота у стосунках, взаємна до­віра і любов стають майже неможливими. До чого ж дорослому треба прагнути і що робити?

Перш за все — вчитися бачити, відчува­ти, чути свою дитину.

Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайду­жого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри, і почалося живе спілкування.

Не секрет, мало в кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не на­кричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпроміс­ними, а то й просто нервовими й безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.

А це інше — зрозуміти, дослухатися, ви­бачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. Дитина дуже потребує, аби її ви­слухали, уважно, без упереджень, поспівчува­ли й порадили їй з позиції не так старшої, як люблячої людини, підказали, як поставитися до тієї чи іншої події, що вчинити, як пережити болісну ситуацію.

А ще — ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, взяти на руки — дати від­чути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо, якщо їй важко, нестерпно, само­тньо, хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів.

У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і мало­літніх злочинців буквально силою «відігріва­ли», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків!

Звісно, діти не можуть обійтися без суворос­ті та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку…

Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо ля­гає раніше, навіть якщо заснула вже… Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч… Розпові­сти дурницю якусь, так, як маленькій… Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована гли­боко, ще з материнських часів, ось тут коріння…

Щеня вона не зігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а дотик, тепло без усяких слів…

Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень підходити до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все погане дуже швидко розчи­ниться, стане на свої місця…

Але ти повинен почати, ти — адже ти її при­чина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитин­ства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки…».

На хвилинку у своє дитинство

Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину сьогодні, зараз, у цей пе­ріод життя, коли ти їй так потрібний. Ти — неви­мовно рідний, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше — той, кому потрібна дитина, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.

Спогад — це місток до порозуміння. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розу­мієте її, лише хвилину щодня згадуйте про себе в тому самому віці, у ситуації близькій, подібній, бодай у чомусь схожій. Зусилля не пропаде, марно знайдеться несподіване рішення…», — підказує Володимир Леві.

Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почут­тя у відповідь, уселяло бажання жити.

Не важко здогадатися, як через роки при­гадуватиме своє дитинство молода жінка, яка зараз маленькою дівчинкою, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і шепоче:

• Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!
• За що ж, сонечко?
• Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілу­єш… За те, що ти мене любиш…

Я особисто добре пам’ятаю моменти, коли моя мама приходила з роботи. Влітку від неї пахло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донеч­ко!». А взимку вона пахла морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона про­холодними губами торкалася моєї розпаленілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце»… ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і ви­соко підносив над своєю головою. Я відчува­ла його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться і все буде гаразд, і досі пам’ятаю його міцні, але напрочуд м’які й теплі долоні.

Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здава­лася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І комусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерб­роди у портфель. У неї міцні й дуже ласкаві руки».

«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний чоловік — дідусь двох маленьких онуків,—як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказу­вав: «Нічого, синку, все буде добре. «Двійку» виправиш: головне, щоб ти справжньою лю­диною залишився». Він працював із важкими предметами, а його руки ледве торкалися мого волосся. Стільки ніжності в них було. Я досі від­чуваю цей доторк і наче чую його добрі слова».

«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть ви­ганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, трем­тіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це ска­зати…», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь вже зріла жінка, спо­діваючись на розуміння. Вона не може й не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька, і чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала турбо­ти, душевного тепла від найрідніших людей?

Одного разу в розмові хлопчик-підліток ска­зав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». «І хто ж ці люди», запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зай­вим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.

Власні спогади як ключ до розуміння дитини

Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, бо­ягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, ро­зуміє доброту й турботу…

Може хтось згадав, як колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки йо­дом. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя…

А пам’ятаєш, як ти в 14 років бігла з подру­гою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому пото­ці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом з кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все виглядали тебе з вікна. І хвилю­валися. Можливо, і твоя донька так само пере­живає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це… Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.

Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому батько ніколи не назве сина, котрий боїться вийти на вулицю, боягузом і слабохарактер­ним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків – хуліганів. Вони били та сміялися. Було так боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — усе заради того, аби сказа­ти собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?

Інші дорослі…

Часто другою мамою або (рідше) другим та­том називають когось із вихователів у дитячо­му садочку або вчителів. Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганоїоцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?». її очі усмі­халися, а руки дбайливо поправляли мої кіски.

Молода дівчина пригадує, як у дитячому садку відчувала презирливе ставлення до себе з боку нянечки, яка, принижуючи її перед інши­ми дітлахами, примушувала маленьку дитину їсти не смачну їжу, і спати, коли не хотілося. Пригадує і вчительку початкової школи, котра «як мама» огортала увагою і турботою, захища­ла від кривд і знущань однолітків. Вона навчала і водночас допомагала жити, спілкуватися, ра­діти своїм і чужим успіхам.

Щасливе дитинство — в руках дорослих

Коли стосунки між дорослими і малятами теплі й щирі? Коли батьки граються із дітьми. І вчитель, який вміє і охоче підтримує рольове перевтілення учня і допускає певний вихід за межі його шкільних обов’язків, сприяє станов­ленню в дитини позиції старшого і молодшого, залежного й самостійного, формуванню влас­ної думки і життєвих орієнтирів. Такому вчите­лю більше довіряють, його настанови й поради краще розуміють, стосунки з ним в учнів стають душевні, довірливі. Таких вчителів згадують із повагою і любов’ю, як дуже близьких людей.

Діти точно сприймають значущих дорос­лих, повертаючи їм дзеркальне відображен­ня їхньої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому батькам, учите­лям і вихователям слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути розширювати особисті інтереси, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу досягнень, здатність любити, зокрема й май­бутніх власних дітей.

Невеличкий екскурс у власне дитинство, а також у спогади людей дозволяє виділити те, що робить дитинство щасливим. Це — Любов, Ніжність, Душевне Тепло, Щирість, Турботли­вість, Допомога, Підтримка й Віра в тебе, у твою людяність, справжність, винятковість. Це — до­тик, поцілунок, обійми, а також гра, яка здатна знищити холодну відчуженість і напруженість між дітьми і дорослими, наситити спілкування добрим гумором, сміхом, щирими почуттями. Зазначене дає силу й водночас легкість у подо­ланні труднощів і досягненні справжніх висот на життєвому шляху; є тими складовими щастя й повноти життя, які потрібні кожній людині в будь-якому віці.

Коротко про головне

Щоб написати прекрасну картину, створи­ти чудову музику чи неповторний сценічний образ, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно при­святити цьому своє життя, відкрити душу, серце і розум, а не сподіватися на «дядю» чи «тьотю», на «потім» чи на «авось».

Тому не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, яко­го вічно бракує, часточку уваги, жменьку ласки й ковток любові. Збільшуйте щодня свої дари, адже щирості, любові, справжності не буває забагато. Щоб «ніжністю недогодоване дитин­ство» було не про наших із вами дітей і внуків, які, у відповідь на нашу ласку, подарують любов і турботу своїм вдячним нащадкам.

І тоді справдиться мудрість нашого велико­го співвітчизника Григорія Сковороди, який заповів нам: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю».

(Т. Гурлєва, науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ )

14 жовтня 2018 року, учні 3-А, 3-Б і 4 класів ЗОШ №18 здійснили  захоплюючу, пізнавальну екскурсію в смт. Ямпіль, Державне підприємство “Лиманське лісове господарство” Ямпільське лісництво, Харківської  області. Природа супроводила цьому . Був теплий, сонячний день. Настрій був чудовий.

Завдання екскурсії – сприяти підвищенню екологічної культури дітей, взаємовідношенню один з одним і стосунки людини з  природою, вихованню любові до рідного краю та збереженню природи.

Відразу за воротами нам відкрився умиротворяючий вид на прекрасну водойму з дикими качками, фонтаном. Діти годували качок зерном, хлібом.

Але найголовнішою пам’яткою, перлиною лісового господарства є эколого-пізнавальна стежка “Лісове намисто”. Ознайомившись з правилами поведінки на екостежині та картою, ми рушили у подорож.На стежці 12 зупинок, на яких ми ознайомилися зі своєрідними природними об’єктами, дізналися про мешканців річки Жеребець : видрах, ондатрах, бобрах, черепахах,  норках,  водоплавках і багатьох інших. А ще побачили безліч хвойних і листяних  видів дерев, біологічні поляни, ознайомилися з травами, з пташиним та  тваринним світом. Особливо сподобалася дітям поромна переправа на острів « Любові»  через річку Чорний Жеребець. Місце, украй мальовниче.

Подолавши путь екологічної стежини, ми побачили вхід в дендропарк  ” Мелодія лісу” . Це неначе ботанічний сад. Зробивши перший крок, ми зрозуміли, що потрапили в казку, в прекрасний рукотворний сад. Акуратні звивисті алеї, красиві ліхтарні стовпи, інформаційні таблички, фонтани і інші елементи ландшафтного дизайну. Крім того, дендропарк усіяний романтичними містками і альтанками, дитячим майданчиком з героями казок.

З одного боку дендропарка живий куточок, такий пташиний дворик. Декілька вольєр з пернатими мешканцями: екзотичними курями, декількома видами фазанів, павичів, перепелів, з іншого боку – безліччю різних тварин.

І звичайно, не можна не сказати про знамениту страусину ферму – справжній зоопарк. Дуже багато птахів: це декілька видів павичів, маса курочок, голубів, індиків, качок і гусей, лелеки, пелікани і навіть беркут.

Справжнісінький парк екзотичних птахів. І звичайно граціозні, величезні страуси. На фермі діти також  побачили: поні, коней, єнотів, диких поросят, осликів, оленів, вовків, ведмедів. Уразив своїми розмірами – бізон і верблюд. Тварин можна було годувати і гладити.

Всі були у захваті від побаченого. Екскурсія  дітям та вчителям дуже сподобалася і запам’яталася.

 

12 жовтня в Білозерській ЗОШ № 18 пройшло спортивно-розважальне свято «Козацькі розваги», до Дня Захисника України, Дня козацтва та Покрови Святої Богородиці, яке розпочалось з привітань та побажань миру в Україні.

На свято були запрошені військовослужбовці ООС, які очолили журі конкурсу. Учні 1-9 класів змагались в естафетах, а наприкінці свята наші козачата ще й отримали заслужену порцію козацької каші. Паралельно були проведені військово-патріотичні змагання “Ігри патріотів”, де за звання чемпіона боролись команди хлопців-старшокласників шкіл міста Білозерське. Учасники продемонстрували свої знання і вміння з допризовної підготовки, свої силові та фізичні якості та кмітливість.

Турнірна таблиця змагань:
1 місце – Білозерська ЗОШ №18;
2 місце – Білозерська ЗОШ №14;
3 місце – Білозерська ЗОШ №15 та Білозерська ЗОШ №13
🏆 Таким чином, команда Білозерської ЗОШ № 18 стала переможцем І-го етапу щорічних військово-патріотичних змагань “Ігри патріотів”.

1 жовтня весь світ відзначає Міжнародний день людей похилого віку та ветеранів. У цей день ми вітаємо всіх рідних і дорогих нашому серцю людей – старше, мудре покоління.

Дитячо-юнацька організація “Райдуга” долучилася до акції. Актив Спілки “Прес-експрес” розробив та роздрукував 30 листівок та 10 плакатів, а члени Спілки “Милосердя” привітали від усієї організації із святом людей похилого віку м. Білозерське, побажали міцного здоров’я, турботи і уваги рідних та близьких.

У відповідь діти почули чимало приємних слів подяки, побажань у відповідь та настанов. Недарма в народі кажуть: з добрим поживеш — добре й переймеш.

 

 

28 вересня педагога-організатора Білозерської ЗОШ № 18 Сковородкіну Н.М. з ученицею 9 класу  Анастасію Бовкун в якості експертів було запрошено поділитися досвідом реалізації учнівських соціальних проектів на Всеукраїнському Форумі з учнівського соціального проектування, що відбувся в межах проекту План дій: учнівські соціальні проекти у м. Києві. Проект реалізує організація Вчителі За Демократію у межах «Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.
Стартовий Форум відвідало близько 100 учасників з відібраних навчальних закладів з 5-ти областей, а також експерти-дорослі та експерти-діти, які проводили майстер-класи та допомагали учасникам Форуму під час роботи в групах над ідеями майбутніх проектів. До речі, найбільша кількість учасників була з Дніпропетровської та Донецької областей.
На Форумі учасники взяли участь у майстер-класах про краудфандинг, командобудування, пошук ідей для соцпроектів, мотивацію та натхнення, які представили Олена Шульга – керівниця освітньої краудфандингової платформи GoFundEd, Ірина Романенко –– керівниця Освітнього проекту “Відкривай Україну”, Василь Комісаров – тренер-інструктор мовних технологій, керівник Центр Бизнес Риторики та Георгій Арабулі – менеджер освітніх програм Української Соціальної Академії.
Анастасія представила проект «Жити разом», створений та реалізований учнями 9 класу. Анастасія Бовкун, Андрій Заїка, Орина Баннікова, Тетяна Рєзнік розробили інтерактивну карту доступності міста Білозерське для людей з інвалідністю та маломобільних груп. Наразі ними вже опрацьована частина міста з найбільш відвідуваними місцями, на карту нанесено більшість магазинів, школи, аптеки. Команда продовжує роботу над цим проектом, але в Анастасії вже є нова, не менш амбітна ідея нового проекту, яку вона разом з іншими учасниками Форуму згенерувала під час одного з майстер-класів.

На базі Донбаського державного педагогічного університету (м. Слов’янськ) 29 вересня 2018 року пройшла перша настановча сесія очно-заочної школи “Юний дослідник”. З напрямку “практична психологія” від Шкільного клубу “Позитивчик” в ній прийняли участь наші активісти: Юлія Сухачова (10-А), Стенькіна Ірина (9-Б) та Власенко Марія (11-А). Наукові дослідження дівчата проводять вже 2-й рік під керівництвом шкільного психолога Самарської М. В., мріють про кар’єру практичного психолога. Разом з доцентом Донбаського державного педагогічного університету Іриною Юріївною Остополець за цікавими тестами, обговоренням особливостей наукового дослідження та форм і методів проведення наукових експериментів швидко плинув час. Отримавши море позитиву,  мудрі настанови й домашнє завдання від куратора МАН, дівчата мають намір продовжувати роботу над своїми дослідницькими наробками. Побажаємо їм творчої наснаги, терпіння та успіху!