ОГЛЯД НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ЩОДО ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ ТА ПРАВ ДИТИНИ

ОГЛЯД НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ЩОДО ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ ТА ПРАВ ДИТИНИ

Дитина потребує спеціальної охорони і піклування, що передбачає, окрім іншого, належний
правовий захист. Дитина, яка живе з ВІЛ/СНІДом, потребує ще більшої уваги, оскільки часто має
серйозні проблеми зі здоров’ям. Питання, пов’язані з правами дитини, все частіше опиняються в
полі зору держави.
Юридичні терміни «дитина», «підліток» та «молодь» в Україні
У статті 1 Конвенції про права дитини, яка була ратифікована в Україні 27 вересня 1991 року,
визначено, що «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо згідно із законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше».
У статті 6 Сімейного кодексу України вказано: «Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.
Неповнолітньою вважається дитина в віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років».
Стаття 1 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що дитина – це особа віком до
18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.
Юридичне поняття «підліток» в Україні відсутнє.
Огляд нормативно-правових актів щодо ВІЛ-інфекції та прав дитини
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Враховуючи зміст ст.
19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 № 1906–IV (яка конкретизує конституційну норму), міжнародні договори є не лише частиною національного законодавства України, а й застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Норми міжнародних договорів поступаються за юридичною силою лише положенням Конституції
України, але мають перевагу перед нормами відповідних законодавчих актів України, зокрема законів України8.
Найважливішим із таких міжнародних договорів у сфері захисту прав дитини є прийнята ООН
Конвенція про права дитини9, яка містить основні поняття прав дитини, положення про головні
принципи їх дотримання та механізми захисту цих прав, а також конкретні пропозиції щодо їх
удосконалення.
Конвенція базується на таких основних принципах:
– недискримінація;
– врахування «найкращих інтересів дитини»;
– право на життя і розвиток;
– поважне ставлення до поглядів дитини.
У статті 2 Конвенції зазначено, що держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, кожної дитини, яка перебуває в межах їхньої юрисдикції, без будьякої дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану
здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.
Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх
форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї.
У статті 3 Конвенції сказано про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється
якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до статті 23 держави-учасниці визнають, що розумово або фізично неповноцінна диДодаток 9
8 Сучасний стан політики та законодавства з питань надання медико-соціальних послуг для дітей та молоді груп високого ризику щодо ВІЛінфікування : аналітичний огляд / М. В. Буроменський, В. М. Стешенко. – К. : Укр. ін-т соц. дослід., 2008.
9 Постанова Верховної Ради Української РСР від 27.02.1991 № 789-XII «Про ратифікацію Конвенції про права дитини».
46
тина має вести повноцінне і гідне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю
впевненості в собі й полегшують її активну участь у житті суспільства.
Держави-учасниці визнають право дитини на освіту (стаття 28 Конвенції), зокрема вживають
всіх необхідних заходів, щоб «шкільна дисципліна була забезпечена методами, що ґрунтуються на
повазі до людської гідності дитини».
Конституція України та інші законодавчі акти України забороняють дискримінацію за станом
здоров’я, гарантують усім рівне право на охорону здоров’я та медичну допомогу, право на інформацію, а також інші права.
В основному законі України зафіксовано всі права і свободи людини, зокрема права дитини:
³ у статті 3 Конституції України вказано: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»;
³ усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними
та непорушними (стаття 21 Конституції України);
³ громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може
бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за
мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України). Під іншими ознаками слід розуміти і стан здоров’я громадянина (зокрема дитини);
³ кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (стаття 27 Конституції України);
³ діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (стаття 52 Конституції України);
³ кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою (стаття 53 Конституції України).
Закон України «Про охорону дитинства» було ухвалено на основі положень Конституції України та Конвенції про права дитини. Закон визнає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом, встановлює основні засади державної політики у цій сфері, зокрема щодо
забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист і всебічний розвиток, і має на меті розширення соціально-правових гарантій дітей, створення соціально-економічних і правових інститутів із метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні.
Відповідно до статті 3 Закону всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі чи інших обставин, зокрема й стану здоров’я, мають рівні права і свободи, визначені цим
Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Закон України «Про охорону дитинства» також декларує право на державну допомогу дітям,
які живуть із ВІЛ (ВІЛ-позитивним та хворим на СНІД).
У контексті політики щодо ВІЛ-позитивних дітей варто згадати кодекси законів, в яких містяться основні принципи захисту прав людини (дитини), прописано неправомірні дії та відповідальність за них.
Цивільний кодекс України в статті 3 визначає загальні засади цивільного законодавства. Такими, зокрема, є: неприпустимість втручання у сферу особистого життя людини, недопустимість
позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність.
У статті 15 Цивільного кодексу України сказано, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оскарження. Кожна особа також має право
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Крім
того, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Цивільним кодексом України закріплено також право на таємницю про стан здоров’я (стаття286):
47

  1. Фізична особа має право на збереження таємниці про стан свого здоров’я, факт звернення по
    медичну допомогу, діагноз, а також про відомості, одержані під час її медичного обстеження.
  2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз
    і методи лікування фізичної особи.
  3. Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з
    інших джерел.
  4. Фізична особа може бути зобов’язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.
    Кримінальний кодекс України містить статті, які є важливими в контексті політики щодо
    ВІЛ-позитивних дітей.
    Приміром, стаття 136 Кримінального кодексу попереджає, що ненадання допомоги особі, яка
    перебуває в небезпечному для життя стані, за можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні
    ушкодження, караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів
    громадян або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або
    арештом на строк до шести місяців, а такі ж самі дії (бездіяльність) щодо малолітнього караються
    штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на
    строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Якщо ж такі дії спричинили
    смерть потерпілого, то вони караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
    У статті 137 Кримінального кодексу України зазначено, що невиконання або неналежне виконання професійних чи службових обов’язків будь-яким працівником щодо охорони життя та
    здоров’я неповнолітніх унаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого, карається штрафом або громадськими роботами, або
    позбавленням права обіймати певні посади. Якщо ті самі дії спричинили смерть або тяжкі наслідки, винна особа може бути навіть позбавлена волі на строк до трьох років. Ця стаття є особливо
    актуальною для працівників дитячих будинків та шкіл-інтернатів.
    Що ж стосується медичних працівників навчальних закладів, то стаття 139 Кримінального кодексу попереджає, що ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником,
    який зобов’язаний згідно з установленими правилами надати таку допомогу, якщо йому наперед
    відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
    певною діяльністю на строк до трьох років або громадськими роботами на строк до двохсот годин,
    або виправними роботами на строк до двох років; те саме діяння, якщо воно спричинило смерть
    хворого або інші тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
    певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
    Ця стаття частково перегукується зі статтею 78 Основ законодавства України про охорону
    здоров’я, згідно з якою медичні та фармацевтичні працівники зобов’язані безплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. Але, крім самого обов’язку, медичний працівник повинен мати можливість виконати цей обов’язок. Поважними причинами, які не дали можливості надати допомогу, можуть
    визнаватися: дія нездоланної сили, хвороба самого медичного працівника, відсутність у нього
    медикаментів чи інструментів та ін. Якщо медичний працівник посилається на неробочий час чи
    день, перебування у відпустці чи на відпочинку, це не вважається поважною причиною. Суб’єктом
    злочину є медичний працівник незалежно від його освітньо-кваліфікаційного рівня (лікар, медсестра, фельдшер).
    Стаття 140 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за недбале чи несумлінне виконання медичним чи фармацевтичним працівником своїх обов’язків,
    якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. Частина 2 цієї статті встановлює відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки для неповнолітнього. Невиконання
    професійних обов’язків може виражатись у відмові від здійснення діагностики захворювання або
    48
    проведення невідкладної операції чи іншого втручання, залишення хворого без належного нагляду чи контролю тощо. Неналежне виконання професійних обов’язків може виявлятися в недбалому проведенні операції або інших процедур, неправильному дозуванні лікарських препаратів,
    порушенні строків і порядку проведення передбачених законодавством профілактичних медичних
    оглядів тощо.
    Статтею 145 Кримінального кодексу України передбачено такий злочин, як незаконне розголошення лікарської таємниці. Суб’єктом злочину за цією статтею можуть бути не лише медичні, а
    й всі інші працівники, які мають доступ до конфіденційної інформації про стан здоров’я людини
    (наприклад, директор закладу освіти тощо).
    Актуальним у контексті реалізації політики щодо ВІЛ-інфекції в системі освіти є дотримання
    права будь-якої дитини на здобуття освіти. Тому варто знати, що стаття 183 Кримінального кодексу передбачає за незаконну відмову у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності
    штраф до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
    Актуального значення в останні роки набуло питання захисту персональних даних громадян
    (Закон України від 01. 06. 2010 № 2297–VI «Про захист персональних даних»).
    Згідно з цим законом персональні дані – це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
    Не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або
    світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, а також даних,
    що стосуються здоров’я чи статевого життя.
    Початок визначенню державної політики щодо ВІЛ-інфекції та сучасному правовому регулюванню питань, що виникають у цій сфері, поклав Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які
    живуть із ВІЛ» від 12.12.1991 № 1972–ХII (назва в редакції від 23.12.2010, до того часу закон мав
    назву «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний
    захист населення» ).
    Цей Закон найповніше гарантує права людей, які живуть із ВІЛ, принципи конфіденційності,
    повагу до прав і свобод, визначених законами України й міжнародними угодами.
    Зокрема, в статті 4, частині 6 Закону сказано: «Держава гарантує забезпечення: включення
    питань щодо профілактики ВІЛ-інфекції, здорового та морального способу життя, духовних цінностей, відповідальної поведінки у сфері сексуальних стосунків, традиційних сімейних цінностей,
    лікування, догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ, та їхніх близьких, а також щодо неприпустимості дискримінації таких людей та необхідності формування толерантного ставлення до
    них до відповідних навчальних програм для середніх, професійно-технічних та вищих навчальних
    закладів».
    Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та
    підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки, затверджена Законом України
    від 19.02.2009 № 1026–VI, передбачає необхідність «забезпечити навчання учнів усіх загальноосвітніх навчальних закладів за програмами формування здорового способу життя і профілактики
    ВІЛ-інфекції/СНІДу».
    Метою програми є стабілізація епідемічної ситуації, зниження рівня захворюваності та смертності від ВІЛ-інфекції, зокрема й шляхом реалізації державної політики щодо забезпечення доступу населення до широкомасштабних профілактичних заходів. Програмою передбачене забезпечення масштабної первинної профілактики поширення ВІЛ-інфекції серед населення, передусім
    серед молоді, через проведення освітньої та роз’яснювальної роботи із залученням засобів масової
    інформації та мережі Інтернет щодо пропаганди здорового способу життя, духовних, моральноетичних, культурних цінностей та відповідальної поведінки.
    Загальнодержавна програма передбачає:
    – підготовку педагогічних працівників із питань профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу і форму-
    49
    вання здорового способу життя для загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів, забезпечення їх сучасними інформаційно-методичними матеріалами;
    – запровадження у загальноосвітніх навчальних закладах факультативного курсу для молоді
    «Профілактика ВІЛ-інфекції/СНІДу», забезпечення його комплектами друкованих та електронних навчально-методичних матеріалів.
    Загальнодержавна програма «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про
    права дитини на період до 2016 року», затверджена Законом України від 5 березня 2009 року
    № 1065–VI, в частині 1.2 «Протидія ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та наркоманії» визначає такі
    основні завдання:
    – забезпечення реалізації державної політики у сфері боротьби з туберкульозом, наркоманією,
    ВІЛ/СНІДом, захисту прав ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД дітей, зменшення небезпеки інфікування ВІЛ-уразливих категорій дітей, для чого (серед іншого) потрібно забезпечити до 2010 року їх
    доступ до відповідної інформації та комплексу послуг для зменшення ризику інфікування ВІЛ, а
    також до лікування та догляду не менш як за 75% неповнолітніх дітей, які опинилися в скрутних
    життєвих обставинах;
    – підвищення рівня обізнаності населення щодо ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та наркоманії,
    формування толерантного ставлення до ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД і наркоманію дітей, для
    чого (серед іншого) потрібно забезпечити до 2010 року інформування 100% дітей старшого шкільного віку про те, як захистити себе від захворювання на ВІЛ/СНІД.
    Проте за результатами опитування учнівської молоді та керівників навчальних закладів в
    Україні, проведеного в межах міжнародного проекту “Health behaviour school-aged children”
    (HBSC – «Здоров’я та поведінкові орієнтації учнівської молоді України») отримуємо такі дані:
    – тільки 17% учнів/студентів правильно визначили всі шляхи передання ВІЛ і те, як ВІЛ не
    передається;
    – 51% респондентів вважає, що ВІЛ-інфікована людина не може мати здоровий вигляд, або
    не знають цього;
    – 59% учнів/студентів зазначили, що ризик інфікування ВІЛ можна знизити, якщо мати статеві стосунки з постійним партнером;
    – понад половина (52%) опитаних не усвідомлюють ризик ВІЛ-інфікування, вважаючи, що їм
    це взагалі не загрожує або є малоймовірним; серед опитаних, які вперше вступили в статеві контакти у віці до 15 років, і серед тих, хто під час останнього статевого контакту не використовував
    презерватив, більш ніж половина вважають, що ризик ВІЛ-інфікування для них малоймовірний
    або що це взагалі їм не загрожує (54 та 51% відповідно)10.
    Отже, питання впровадження превентивної освіти в навчальних закладах залишається вкрай
    актуальним.
    Накази Міністерства освіти і науки України:
    Наказ МОН України від 01.06.2009 № 457 «Про затвердження плану заходів Міністерства
    освіти і науки України з виконання Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–
    2013 роки» зобов’язує:
    – у розділі 4.2 «запровадити у загальноосвітніх навчальних закладах факультативний курс
    для молоді з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу».
    – у розділі 4.3 «забезпечити загальноосвітні навчальні заклади комплектами друкованих і
    електронних навчально-методичних матеріалів для факультативного курсу для молоді з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу».
    – у розділі 4.4 «запровадити норму щодо викладання предмета «Основи здоров’я», факультативного курсу з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу вчителем, який пройшов навчання за методикою розвитку життєвих навичок (ООЖН) і має відповідний документ».
    Наказ МОН України від 07.07.2009 № 833 «Про виконання Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хво10 Стан та чинники здоров’я українських підлітків : моногр. / О. М. Балакірєва, Т. В. Бондар, О. Р. Артюх та ін. ; наук. ред. О. М. Балакірєва. – К. : ЮНІСЕФ ; Укр. ін-т соц. дослід. ім. О. Яременка. – К. : К.І.С., 2011. – 172 с.
    50
    рих на СНІД щодо підготовки педагогічних працівників та охоплення навчанням учнівської молоді за програмами розвитку життєвих навичок» зобов’язує:
    – Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим, управління освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій забезпечити контроль за
    якістю організації вивчення предмета «Основи здоров’я» (1–9 класи) на засадах розвитку життєвих навичок та, враховуючи позитивний досвід минулих років, запровадити у загальноосвітніх
    закладах за рахунок годин варіативної частини факультативний курс для учнів 10–11 класів із
    формування здорового способу життя і профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на засадах розвитку
    життєвих навичок («Захисти себе від ВІЛ», «Школа проти СНІДу», «Профілактика ВІЛ-інфекції
    та пропаганда розвитку здорового способу життя на засадах розвитку життєвих навичок»).
    – Міністерство освіти і науки, Автономної Республіки Крим, управління освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників навчальних закладів забезпечити викладання предмета «Основи здоров’я» і факультативних курсів для молоді з
    формування здорового способу життя і профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу педагогічними працівниками, які мають документ про проходження навчання за методикою розвитку життєвих навичок на відповідних курсах інститутів післядипломної педагогічної освіти.
    Наказ МОНмолодьспорту України від 17.08. 2011 № 982 «Про виконання Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛінфікованих і хворих на СНІД щодо підготовки педагогічних працівників та охоплення навчанням учнівської молоді за програмами розвитку життєвих навичок» визначає діяльність управлінь
    освіти та інститутів післядипломної педагогічної освіти щодо підготовки педагогічних кадрів та
    охоплення учнівської молоді навчальними курсами з формування здорового способу життя і профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на засадах розвитку життєвих навичок із метою забезпечення
    планових показників, визначених Загальнодержавною програмою за роками впровадження.
    Наказ МОНмолодьспорту України від 21.11.2012 № 1314 «Про затвердження плану заходів
    щодо реалізації проектів на виконання Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–
    2013 роки». Наказом визначено заходи щодо реалізації проектів за підтримки Глобального фонду
    (10 раунд) та Європейського Союзу, спрямовані на виконання завдань за Загальнодержавною
    програмою забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛінфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки та формування здорового способу життя учнівської молоді (навчання педагогів, методичне забезпечення, проведення організаційних заходів
    тощо).
    Міжгалузевий наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державного департаменту України
    з питань виконання покарань, Міністерства праці та соціальної політики України від 23.11.2007
    № 740/1030/4154/321/614а «Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їхніх сімей»
    затверджує: «Інструкцію про порядок надання медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям», яка визначає, що ВІЛ-інфіковані діти відвідують дитячі дошкільні, середні, спеціалізовані
    та вищі навчальні заклади І–ІV рівнів акредитації на загальних підставах. Під час оформлення до
    дитячого садка чи школи ВІЛ-позитивні діти проходять стандартне медичне обстеження. Конфіденційність діагнозу дитини гарантується законом, і вчитель чи вихователь може не знати про діагноз дитини, якщо батьки його про це не сповістять. Це положення Інструкції базується на тому,
    що ризик передання ВІЛ-інфекції у таких закладах фактично відсутній.
    Інструкція вказує на те, що з метою якісної організації надання медико-соціальної допомоги
    дітям в організованих дитячих колективах бажано, щоб медичний працівник був поінформований
    про позитивний ВІЛ-статус дитини. Батьків заздалегідь інформують про це. Знати про ВІЛ-статус
    учня доцільно лише тим, хто відповідає за прийняття медичних рішень. Особливого значення тут
    набуває проблема конфіденційності: дитині має бути гарантоване збереження лікарської таємниці. Медична документація дітей зберігається у спеціально відведеному для цього місці, не доступ-
    51
    ному для адміністрації закладу, членів колективу та учнів. Вимога адміністрації або членів колективу не може бути підставою для надання їм медичної документації будь-якого пацієнта (учня).
    ВАЖЛИВО пам’ятати, що згідно із законодавством України батьки не зобов’язані інформувати персонал організованих дитячих колективів, зокрема й медичний, щодо ВІЛ-позитивного статусу своїх дітей. Рішення щодо інформування або неінформування батьки приймають самостійно,
    враховуючи індивідуальну ситуацію.
    Диспансерний нагляд за ВІЛ-інфікованими дітьми здійснюється за принципом подвійного спостереження дільничним лікарем-педіатром (сімейним лікарем) та спеціалістом Центру профілактики та боротьби зі СНІДом (кабінету інфекційних захворювань). ВІЛ-інфіковані (І, ІІ диспансерні
    групи) діти проходять щорічне оздоровлення в дитячих оздоровчих закладах.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *