Як не заважати дитині рости щасливою й любити нас? Який слід залишають наші слова й справи в ії душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою, і ми цілком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю особистості?
А мы все ставим правильный ответ, И не находим нужного вопроса…
Володимир Висоцький
Нерідко ми задумуємося: у чому коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал, бути щасливою.
Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє сказане з півслова. Ми, дорослі, усе добре й очікуване часто сприймаємо як належне, а погане — як прикру випадковість, яку треба і можна виправити.
А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує хвилюватися й плакати, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: вихователі, родичі, сусіди? Коли вчителька танців натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, інших дітей відволікає сміхом і набридає усілякими витівками. А що робити з понурими, неконтактними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним бурмотінням або вигуком, ховаючи від вас очі?
Дорослі замислюються над різними питаннями, не ставлячи перед собою головного: «А чи люблю я свою дитину? Чи приймаю її? Якщо щиро хочу їй допомогти, то як саме?».
У багатьох випадках причиною сумнівів до- рослих/Гхніх непорозумінь, а то й чвар із дітьми, може бути відстань. Ця відстань між дорослим і дитиною буває такою великою, що розуміння одне одного, теплота у стосунках, взаємна довіра і любов стають майже неможливими. До чого ж дорослому треба прагнути і що робити?
Перш за все — вчитися бачити, відчувати, чути свою дитину.
Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайдужого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри, і почалося живе спілкування.
Не секрет, мало в кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не накричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпромісними, а то й просто нервовими й безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.
А це інше — зрозуміти, дослухатися, вибачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. Дитина дуже потребує, аби її вислухали, уважно, без упереджень, поспівчували й порадили їй з позиції не так старшої, як люблячої людини, підказали, як поставитися до тієї чи іншої події, що вчинити, як пережити болісну ситуацію.
А ще — ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, взяти на руки — дати відчути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо, якщо їй важко, нестерпно, самотньо, хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів.
У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і малолітніх злочинців буквально силою «відігрівали», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків!
Звісно, діти не можуть обійтися без суворості та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку…
Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо лягає раніше, навіть якщо заснула вже… Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч… Розповісти дурницю якусь, так, як маленькій… Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована глибоко, ще з материнських часів, ось тут коріння…
Щеня вона не зігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а дотик, тепло без усяких слів…
Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень підходити до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все погане дуже швидко розчиниться, стане на свої місця…
Але ти повинен почати, ти — адже ти її причина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитинства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки…».
На хвилинку у своє дитинство
Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину сьогодні, зараз, у цей період життя, коли ти їй так потрібний. Ти — невимовно рідний, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше — той, кому потрібна дитина, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.
Спогад — це місток до порозуміння. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розумієте її, лише хвилину щодня згадуйте про себе в тому самому віці, у ситуації близькій, подібній, бодай у чомусь схожій. Зусилля не пропаде, марно знайдеться несподіване рішення…», — підказує Володимир Леві.
Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почуття у відповідь, уселяло бажання жити.
Не важко здогадатися, як через роки пригадуватиме своє дитинство молода жінка, яка зараз маленькою дівчинкою, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і шепоче:
- Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!
- За що ж, сонечко?
- Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілуєш… За те, що ти мене любиш…
Я особисто добре пам’ятаю моменти, коли моя мама приходила з роботи. Влітку від неї пахло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донечко!». А взимку вона пахла морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона прохолодними губами торкалася моєї розпаленілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце»… ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і високо підносив над своєю головою. Я відчувала його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться і все буде гаразд, і досі пам’ятаю його міцні, але напрочуд м’які й теплі долоні.
Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здавалася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І комусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерброди у портфель. У неї міцні й дуже ласкаві руки».
«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний чоловік — дідусь двох маленьких онуків,—як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказував: «Нічого, синку, все буде добре. «Двійку» виправиш: головне, щоб ти справжньою людиною залишився». Він працював із важкими предметами, а його руки ледве торкалися мого волосся. Стільки ніжності в них було. Я досі відчуваю цей доторк і наче чую його добрі слова».
«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть виганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, тремтіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це сказати…», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь вже зріла жінка, сподіваючись на розуміння. Вона не може й не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька, і чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала турботи, душевного тепла від найрідніших людей?
Одного разу в розмові хлопчик-підліток сказав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». «І хто ж ці люди», запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зайвим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.
Власні спогади як ключ до розуміння дитини
Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, боягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, розуміє доброту й турботу…
Може хтось згадав, як колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки йодом. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя…
А пам’ятаєш, як ти в 14 років бігла з подругою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому потоці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом з кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все виглядали тебе з вікна. І хвилювалися. Можливо, і твоя донька так само переживає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це… Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.
Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому батько ніколи не назве сина, котрий боїться вийти на вулицю, боягузом і слабохарактерним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків – хуліганів. Вони били та сміялися. Було так боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — усе заради того, аби сказати собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?
Інші дорослі…
Часто другою мамою або (рідше) другим татом називають когось із вихователів у дитячому садочку або вчителів. Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганоїоцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?». її очі усміхалися, а руки дбайливо поправляли мої кіски.
Молода дівчина пригадує, як у дитячому садку відчувала презирливе ставлення до себе з боку нянечки, яка, принижуючи її перед іншими дітлахами, примушувала маленьку дитину їсти не смачну їжу, і спати, коли не хотілося. Пригадує і вчительку початкової школи, котра «як мама» огортала увагою і турботою, захищала від кривд і знущань однолітків. Вона навчала і водночас допомагала жити, спілкуватися, радіти своїм і чужим успіхам.
Щасливе дитинство — в руках дорослих
Коли стосунки між дорослими і малятами теплі й щирі? Коли батьки граються із дітьми. І вчитель, який вміє і охоче підтримує рольове перевтілення учня і допускає певний вихід за межі його шкільних обов’язків, сприяє становленню в дитини позиції старшого і молодшого, залежного й самостійного, формуванню власної думки і життєвих орієнтирів. Такому вчителю більше довіряють, його настанови й поради краще розуміють, стосунки з ним в учнів стають душевні, довірливі. Таких вчителів згадують із повагою і любов’ю, як дуже близьких людей.
Діти точно сприймають значущих дорослих, повертаючи їм дзеркальне відображення їхньої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому батькам, учителям і вихователям слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути розширювати особисті інтереси, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу досягнень, здатність любити, зокрема й майбутніх власних дітей.
Невеличкий екскурс у власне дитинство, а також у спогади людей дозволяє виділити те, що робить дитинство щасливим. Це — Любов, Ніжність, Душевне Тепло, Щирість, Турботливість, Допомога, Підтримка й Віра в тебе, у твою людяність, справжність, винятковість. Це — дотик, поцілунок, обійми, а також гра, яка здатна знищити холодну відчуженість і напруженість між дітьми і дорослими, наситити спілкування добрим гумором, сміхом, щирими почуттями. Зазначене дає силу й водночас легкість у подоланні труднощів і досягненні справжніх висот на життєвому шляху; є тими складовими щастя й повноти життя, які потрібні кожній людині в будь-якому віці.
Коротко про головне
Щоб написати прекрасну картину, створити чудову музику чи неповторний сценічний образ, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно присвятити цьому своє життя, відкрити душу, серце і розум, а не сподіватися на «дядю» чи «тьотю», на «потім» чи на «авось».
Тому не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, якого вічно бракує, часточку уваги, жменьку ласки й ковток любові. Збільшуйте щодня свої дари, адже щирості, любові, справжності не буває забагато. Щоб «ніжністю недогодоване дитинство» було не про наших із вами дітей і внуків, які, у відповідь на нашу ласку, подарують любов і турботу своїм вдячним нащадкам.
І тоді справдиться мудрість нашого великого співвітчизника Григорія Сковороди, який заповів нам: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю».
(Т. Гурлєва, науковий співробітник Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ )