За останні двадцать років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань — справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.
Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.
- Накази, команди: «Зараз же перестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».
У цих категоричних фразах малюк чує не- бажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ’я. У відповідь діти зазвичай пручаються, «буркочуть», ображаються, впираються.
- Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!», «Не прийдеш вчасно, нарікай на себе».
Погрози безглузді, якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише заганяють її у ще більший тупик.
Наприклад, мама почала погрожувати: «Так і підеш, усі хлопці побачать, який ти неохайний», — у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами.
Чи знайомі вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», черговою погрозою, окриком?
Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на вулиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ременя.
- Моралізаторство, повчання, проповіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися», «Кожна людина має трудитися», «Ти повинен поважати дорослих».
Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це «сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді нудьгу, а найчастіше все разом узяте.
Справа в тому, що моральні засади й моральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу — будьте впевнені: дитина знає, як потрібно поводитися.
Якщо ж малюк порушує «норми поведінки», варто подивитися, чи не поводиться так ще хтось у родині. Якщо ця причина відпадає, то, швидше за все, ваша дитина «виходить за рамки» через свою внутрішню невпорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання — най- невдаліший спосіб допомогти.
- Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи…», «Чому б тобі не спробувати?..», «По-моєму, потрібно піти й вибачитися», «Я б на твоєму місці дав здачі».
Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов’язок давати їх дітям. Часто ставимо у приклад себе: «Коли я був у твоєму віці…». Однак діти не схильні прислухатися до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Ти так думаєш, а я інакше», «Тобі легко говорити», «Без тебе знаю!».
Що стоїть за такими негативними реакціями дитини? Бажання бути самостійною, вирішувати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради. А діти набагато чутливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед усе знаємо.
Така позиція батьків — «зверху» — дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповідати про свою проблему.
- Докази, логічні доведення, нотації,
«лекції»: «Пора б знати, що перед їжею треба мити руки», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки», «Скільки разів я тобі говорила! Не послухалася — нарікай на себе».
і тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникає те, що психологи називають «смисловим бар’єром» або «психологічною глухотою».
- Критика, догани, звинувачення: «На
що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе поклалася», «Вічно ти!».
Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викликають у дітей або активний захист (напад у відповідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та у своїх стосунках із батьками.
У цьому випадку в дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.
Віра деяких батьків у виховне значення критики воістину безмірна. Тільки цим можна пояснити, що іноді в родинах зауваження вперемішку з командами стають головною формою спілкування з дитиною.
Давайте простежимо, що може чути дитина протягом дня: «Уставай!», «Скільки можна валятися?!», «Подивися, як у тебе заправлена сорочка», «Знову з вечора не зібрав портфель», «Не грюкай дверима, малюк спить», «Чому знову не вигуляв собаку (не погодував кішку)? Сам заводив, сам і стеж», «Знову в кімнаті хто знає що!», «За уроки, звичайно, не сідав?», «Скільки разів говорила, щоб мив після себе посуд», «Стомилася нагадувати про хліб», «Гуляти не підеш, доки…», «Скільки можна висіти на телефоні?!», «Ти коли-небудь лягатимеш спати вчасно?!».
Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей. Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і найлегший спосіб (який, до речі, підказує батьківський стиль)— покритикувати вимоги самих батьків.
Що ж може врятувати становище,
якщо ситуація в родині склалася саме так?
Перше і найважливіше: спробуйте зауважувати не тільки негативні, але й позитивні аспекти поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. Наприклад: «Спасибі, що ти сходив у садочок за малюком», «Добре, що ти прийшов, коли обіцяв», «Мені подобається готувати разом із тобою»,
Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй висловлювати необов’язково.
Це зовсім не так.
Ось гірке визнання одинадцятирічної дівчинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла це багато разів. Наприклад, недавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за обличчям мами: вона мені не посміхнулася. Так що тепер я точно знаю: Олега вона любить, а мене — ні».
Чи замислюєтеся ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно-білих тонах: безумовно «так» або безумовно «ні»?
І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?
(ЗА Ю. ГІППЕНРЕЙТЕР)